Троє хлопчаків вийшли з магазину. Один із супутників голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — весь час намагався йти осторонь. Звернули у якесь напівтемне підворіття.— Тихо! — раптом один з них. — Хтось іде!Двоє кинулися тікати. Третій, високий, спіткнувся об ящик... Далі дитяча кімната в міліції...Про душевну чистоту, чесність і принциповість, що виховуються з дитинства, розповідає Н. Бічуя у цій повісті.Малюнки А. Дев'яніна
Був вечір. Звичайний вечір з першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. Ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися од вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, схожа на театральну, завіса снігу. Вгорі вона була біло-прозора, а низом, ближче до тротуарів, — зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.
Однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольору сніг. В одного кишеня відстовбурчувалася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:
— Гарний набуток! Я ж вам казав — Надя дасть пляшечку. Мене тато завжди до Наді посилає, коли хоче промочити горло.
Один із супутників «бувалого» хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — весь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має ані найменшого відношення до тих двох.
Врешті вони ввернули у якусь напівтемну браму. Пройшли на подвір’я, де добули з кишені булку, оселедця і пляшку вина.
Хлопець у хутряній шапці відмовився пити:
— Ні-ні, я не хочу.
— Боїшся — мама битиме? Чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.
— Що ти! Розумієш, я…
— Тихо! — раптом шикнув третій. — Хтось іде!
Двоє кинулись тікати: двір був прохідний, мабуть, вони знали про це.
Третій, високий, спіткнувся об ящик…
У дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. Учнівського квитка хлопець при собі не мав.
Немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:
— І що ж, хлопче, було дуже весело? Отак, як бездомні кошенята, на чужому подвір’ї, біля смітника, — дуже весело? І компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? Втекли, а тебе покинули… Нічого не скажеш — вірні друзі.
Хлопець мовчав. Знервовано м’яв шапку і не дивився на жінку.
— А знаєш, це навіть добре, що вони втекли: пізнаєш ціну такому товариству… Що? Кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? Ну, гаразд. Іди, йди, йди…
Хлопець перевів подих, ніби хотів щось вимовити, однак не сказав нічого, тільки постояв ще якусь мить і вийшов, не прощаючись.
Сніг усе падав, і вулиця посвіжіла, поширшала од хрумкої, чистої пороші. Спохмура позираючи собі під ноги, хлопець ішов поволі, мовби й не помічав снігу, бо шапку так і не вдягнув.
Малювалися хлопцеві коні. Билинні, гривасті, — таким тільки богатирів носити на широких спинах. І тонконогі, з підтягнутими животами, з гарячими, розтривоженими кругами очей. І маленькі, тихі, з похиленими головами, з непідкованими копитами.
— Що ти малюєш?
Долонею прикривав папір і дивився спідлоба.
— Не покажу.
Не покажу. Мої коні. Неприборкані, необ’їжджені. Чому коні? А хтозна. Коні — та й годі.
У кутку кімнати стояв рояль. На різьбленому пюпітрі — підставки для свічників, у котрих ніколи не було свічок.
— Заграй що-небудь, синку!
— Не хочу.
— Чому не хочеш? Тебе ж просять. Дорослих треба слухатись.
Під пальцями — байдужі клавіші. І байдужі звуки. А якщо кулаками по клавішах? Струни жалібно скрикують, гніваються, кричать разом з дорослими:
— Та хіба ж можна так? Хіба так можна?
— Дивний хлопчик!
Різні книжки потрапляють до рук. Зверху — шкільна читанка, під читанкою — Шекспір і Діккенс. Не завжди зрозумілі слова, і думки заплутуються в пам’яті і часом залишаються без найменшого зв’язку зі змістом.
Сказав Шекспір: тільки погані люди не люблять і не розуміють музики.
Це звучить як оскарження. Годинами хлопчик сидить над роялем і вимолює у клавішів пісню, щоб зрозуміти і полюбити її, а клавіші нічого не дарують, і навіть коні перестають малюватися, гублять щось живе й справжнє. Хлопець шматує папір, шпурляє геть олівці, а потім знову знаходить — червоний, синій, — малює коней, синіх з червоними гривами, і в тому полум’ї раптом чує музику, якої не дарували струни. Може, не такий уже він поганий? Просто музика буває різна?
Толстой сказав: усмішка робить обличчя гарної людини ще кращим, у добрих людей — добрий сміх. Крадькома хлопчик усміхається дзеркалу і миттю стягає губи у сердитій гримасі, — ні, від усмішки його обличчя не кращає. Не буде він сміятися, та й хіба це обов’язково? Можна бути іронічним і суворим. Трохи вниз куточки уст і вгору ліва брова (гримаса виходить жалібна, ображена), хлопцеві здається, що він виглядає, як римський імператор Гай Юлій Цезар на малюнку в підручнику історії.
Виходить у двір, де бавляться однолітки, і дивиться з іронією на безплідну біганину за м’ячем, а мати кличе:
— Юльчику, дитинко, ходи додому, чуєш, Юльчику!
Хлопець вертається, і мама просить:
— Не ходи на подвір’я, то не для тебе компанія, не твоє коло. Ти зовсім інший, синку.
І подумки Юлько вимальовує доокруж себе коло — заворожене, як у казці, — не переступиш ані ззовні, ані зсередини…
Приїхала в гостину родичка. Плоске обличчя і ніби наклеєний зверху качиний ніс. Двоє тьмяно-сірих очей, вузькі підмальовані губи.
— Ах, який же ти великий! Я й не знала, що ти вже такий великий!
