Печера в скелях почала вже видаватися мені якоюсь маною, бо я не міг її знайти, хоч не раз іще їздив у ту місцевість, захопивши з собою ліхтар і ласо, в одну торбу напхавши карбіду, а в другу — їжі. Властиво, я вже перестав вірити в своє відкриття, аж якось увечері, смерком, коли вже давно час було вертатися додому, побачив цілу хмару кажанів. Вони ніби виринули з землі, цілі мільйони. Напевно з моєї печери!.. З ліхтарем і ласо, закидаючи його за визубні скель альпіністським звичаєм, не дуже важко спуститися до першої печери. Вона була величезна, наскільки я ще встиг роздивитися, поки зовсім смеркло, десь така, як Нотр-Дам. Крім кажанів на скелях, що їх мій ліхтар ледь вихоплював із темряви, і черепків долі, я там нічого не знайшов. Мабуть, та найвища печера справді правила колись за схованку індіянам. Оглядаючи той підземний собор, я поволі майже зовсім перестав боятися. Щоправда, подекуди в стінах траплялися розколини, і мій ліхтар освітлював маленькі каплички, але драконів з огненними очима й сірчаним духом, звісно, не було й сліду. Я вже аж почав пишатися, що відкрив такий великий грот, хоч водночас був трохи розчарований, що таємниця моя скінчилася, коли це зненацька промінь мого ліхтаря — ніколи не забуду тієї миті! — проковтнула земля. Мені дух забило з ляку: перед ногами в мене зяяла прірва. Я боявся ворухнутися. Світло мого ліхтаря просто ні на що вже не падало. Я глянув угору, на війстя, шукаючи очима денного світла, але тим часом над землею теж запала ніч. Я побачив лиш кілька зірок, кілька іскор у безмежній далечині, а навколо себе чорні суцільні скелі. Згадавши про зрушений камінь, що гуркотів дедалі глибше й глибше в бездонній прірві, я побоявся вже вертатися й назад; мені здавалося, що кожен ступінь означає падіння й смерть. Нарешті я став навколішки, прив’язав ліхтаря до ласо й опустив униз, щоб його слабеньким світлом виміряти грізну пітьму. Ліхтар загойдався в порожнечі. Та за якийсь час (я стояв навколішки край прірви і чув тільки калатання свого серця) я розгледів, що то був ще один грот, теж немалий, але вже не такий, як Нотр-Дам,— він швидше нагадував якийсь сон, зненацька цілком інший світ, не скелі й кажани, а казкова печера із сотнями блискучих сталактитових колон. Оце вже було справжнє відкриття! Уміючи лазити, не так уже й важко було спуститися в ту казку. Але як я виберися назад? Проте я знав: якщо я тепер повернуся, то ціле життя буду жалкувати й мучитись. Ляк поступився місцем зухвальству. Дуже обережно, напружуючись усім тілом (але й не думаючи про повернення), обмацуючи кожен визубень, я почав спускатися вниз, а як уже не мав у що впиратися, набрався сміливості й скочив у дивовижну глибінь, звідки навіть зірок не було видко. Тут я цілком залежав від свого ліхтаря. Хоч який я був схвильований, а поводився так розважно, що аж сам дивувався: зразу ж позначив скелю, якою мав лізти назад, кіптявою із свого ліхтаря і, наче мене хто навчив такого, написав на ній велику одиницю. І аж тоді озирнувся довкола. Зваблюваний лабіринтом, що тягся навсібіч, куди лиш падало світло, я рушив за своїм ліхтарем, щасливий, немов осягнув усі свої бажання, і водночас нажаханий, наче загубився тут навіки, наче за свій захват маю тим заплатити, що ніколи вже не вийду на поверхню, ніколи не побачу сонця, зірок, на які недавно ще дивився, чи хоча б блідого місяця, ніколи не їздитиму степом, не нюхатиму його трав, не вгледжу більше людини і мене вже ніхто ніколи не почує. І крикнув: «Hallo! — Тоді знову: — How are you!»[8]. Там навіть луни путящої не було. Кожні десять ступнів я робив позначку кіптявою. Нагорі, думав я; скоро вже буде ранок. Раз я спробував, чи знайду скелю, що нею мав видряпуватись назад (позначка номер один), чи не замало моїх дороговказів. Ні, їх вистачало, але я впрів,, поки знайшов першу позначку, хоч у печері, звісно, було дуже холодно. Змерзлий і вже тим самим змушений рухатись, а проте відчуваючи полегкість, наче мав у руках нитку Аріадни, я подався в інший бік, спустився ще нижче, безтямно і водночас обережно (ніколи не забуваючи зробити позначку кіптявою), пригнічений луною своєї ковзкої ходи, що зраджувала, яка простора ця темінь, скільки в ній сховано таємниць, на які ще не натрапляла жадна людина. Бо ж хіба мій ліхтар був не перший жмут світла, що впав на цю казку, не перший промінь, що відкрив окові цю залу з блискучими колонами? Позад мене, тільки-но я ступав далі, все знову западало в темряву, наче там нічого й не було, і годі було роздивитися, чи то темрява скель, чи темрява пустки. Це диво витворилося серед мертвої тиші крапля по краплі впродовж тисячоліть. Куди я йшов? Мабуть, просто хотів добутися до такої печери, що вже нікуди не вела, де б непевність скінчилася, де б зрушений чоботом камінь не котився ще далі, в незнану глибінь. Але так далеко я не дійшов. Людський кістяк, що його раптом вихопив із темряви мій ліхтар, так перелякав мене, що я верескнув і першу мить кинувся навіть тікати, спіткнувся, розбив одну шибку ліхтаря і закривавив обличчя. Мене спаралізувало почуття, що я попав у пастку і так само, як мій попередник, ніколи не виберуся з неї, що мені лишилось тільки або вмерти з голоду, або повіситись на своєму ласо. Я аж сів, злизуючи теплу кров, що текла мені по обличчю, і напружив увесь свій розум, щоб не вважати кістяка, на який падало кружало світла з мого ліхтаря, за свій власний. Якимось чином я забув про час, про те, що скоро не буде чим світити, і, мабуть, той кістяк (.так мені тепер здається) урятував мене. Я вже думав тільки про одне: як вернутися. Не знаю, хто переді мною бачив ті печери, індіянин чи білий; я раптом похопився, що не маю часу шукати ознак, які відповіли б мені на це.
