Я досяг війстя, коли вже сутеніло. Сонце гасло за хмарою кажанів, і все навколо виглядало так, наче нічого не сталося. Мій кінь іржав зі спраги. Виснажений до краю, замащений піском і кров’ю, я ліг на теплу землю і спробував попоїсти. Зі страху, що доведеться померти з голоду, як і моєму попередникові, я досі не взяв із торбини ані шматка. І, звісно, затхла баранина (я тоді вже дивитись на неї не міг) здалася мені дарунком божим. До того ж, хоч небо ще не потемніло, я не погасив ліхтаря, наче боявся, що з ним би все погасло — і місяць, що саме здіймався над фіалковою рівниною, і зірки над прерією, навіть саме сонце за горами, що тепер висіло над океаном і освітлювало Китай.
На ранчо мене добре вилаяли.
