Чорти забирай, це просто несправедливо.
Щось — жереб, доля, провидіння — намагалося його врятувати. Якийсь інший жереб, білий жереб. Але в останній момент втрутився старий поганий жереб Джека Торренса. Карти тієї ж паскудної масті ще не закінчилися.
Обурення зловісною сірою хвилею підступило до горла. Пальці його знову стислися в кулаки.
Чому він у ту мить не подивився кудись деінде? Будь-куди! Чому в нього не смикнулась шия, не засвербіло в носі, чому він не моргнув? Бодай щось з цих дрібних пригод. І він би ніколи її не помітив.
Авжеж, саме так і сталося. От і все. Це була просто галюцинація, не відрізнити від того, що сталося вчора проти готельного номера на другому поверсі або з тим чортовим звіринцем живоплотів. Якась одномоментна заморока, от і все. Дивовижно, мені здалося, ніби я побачив акумулятор снігохода в тому кутку. А тепер там ніц нема. «Я гадаю, виснаження після бою, сер. Вибачте». — «Тримай хвіст пістолетом, синку. Рано чи пізно таке трапляється з усіма нами».
Джек так сильно смикнув, відчиняючи двері, що ледь не зірвав їх з завіс, і затягнув досередини свої снігоступи. Вони були щільно обліплені снігом, і він так сильно ляскав ними об підлогу, що аж здійнялася курява. Він вставив ліву ступню в лівий снігоступ… і застиг.
Денні надворі, біля молочарської платформи. Схоже, намагається зробити сніговика. Шансів небагато; сніг занадто холодний, щоб ліпитися купи. Та цей закутаний хлопчик — лише цяточка серед іскристого ранку, на блискучому снігу під блискучим небом — докладав щирих зусиль. У шапці, одягненій задом-наперед на манер Карлтона Фіска[208].
Відповідь надійшла без затримки.
Раптом йому згадалося, як він цієї ночі лежав у ліжку, лежав і зненацька вловив себе на тому, що обмірковує вбивство власної дружини.
У ту мить йому, укляклому тут на колінах, усе стало ясно. Це не лише Денні пороблено «Оверлуком». Готель і йому також пороблює. І це не Денні слабка ланка, а він сам. Це він уразливий, той, кого можна нагнути й викручувати, аж поки щось не лусне.
(аж поки я не здамся і засну… а коли я так зроблю, якщо я так зроблю)
Він подивився вгору на ряди вікон і, хоча сонце, відбиваючись у їхніх багатошибкових площинах, розкидало майже засліпливе сяйво, усе одно дивився. Джек уперше звернув увагу на те, як дуже вони скидаються на очі. Вони відбивали сонце, а власну темряву тримали всередині. І не на Денні дивилися вони. Дивилися вони на нього.
У ті кілька секунд він зрозумів усе. Згадалася одна чорно-біла картинка, яку він бачив ще хлопчиком на уроці Закону Божого. Черниця поставила її перед ними на пюпітрі й назвала це чудом Господнім. Весь клас тупо дивився на неї, не бачачи нічого, окрім безладної мішанки білого й чорного, безглуздої і безформної. А тоді хтось із дітей у третьому ряді скрикнув: «Це ж Ісус!» — і той хлопчик пішов додому з новеньким Євангелієм, а також із календарем, бо він був першим. Решта вдивлялися ще дужче, і Джекі Торренс разом з усіма. Одне по одному діти видавали подібний зойк, а одна дівчинка, запавши мало не в екстаз, пронизливо закричала: «Я
— Невже ти нічого не бачиш, Джекі? — своїм печальним, солодкавим манером запитала в нього сестра Беатриса. «Цицьки я ваші бачу», — подумав він у жорстокому відчаї. Він почав мотати головою, а потім, вдаючи фальшивий захват, промовив:
— Так, я бачу! Вау! Там
І всі в класі засміялися й зааплодували йому, від чого він відчув себе переможним, засоромленим і переляканим. Пізніше, коли всі, штовхаючись, наввипередки рвонули з цокольного приміщення церкви на вулицю, він затримався на місці, роздивляючись безсенсову чорно-білу мазанину, яку сестра Беатриса залишила на пюпітрі. Він ненавидів цю картинку. Всі вони, як і він, прикидалися, навіть сама сестра. Велике ошуканство, ось що це було.
