Сяйво полностью

— У нього Га-Лу-Сци-Нація. На вигляд він у порядку, але я все одно хочу, щоб його оглянув лікар.

Коли лікар уже пішов, матуся змусила його дати обіцянку ніколи більше такого не робити, ніколи не лякати їх подібним чином, і Денні погодився. Він і сам перелякався. Бо коли він подумки зосередився, його розум відлетів до тата і лише на мить, перш ніж з’явився Тоні (десь далеко, як він це завжди робив, гукаючи звіддаля), дивина геть заступила їхню кухню і смаженину на синій тарелі, лише на одну мить його власна свідомість поринула в татову темряву аж до незбагненного слова, набагато більш лячного за РОЗЛУЧЕННЯ, і словом тим було СУЇЦИД. Денні ніколи більше на нього не натрапляв у мозку свого тата і, безумовно, не намагався його вишукувати. Його не обходило, якщо він взагалі ніколи не дізнається, що означає це слово.

Але зосереджуватися йому подобалося, бо тоді інколи міг прийти Тоні. Не кожного разу. Інколи на якусь мить усе збурювалося, запаморочливо пливло, а потім прояснювалося — фактично, найчастіше так і бувало, — але іншим разом інколи десь на самісінькому краєчку його поля зору з’являвся Тоні, гукав звіддаля, манив…

Відтоді як вони переїхали до Боулдера, це траплялося двічі, і Денні пам’ятав з яким приємним подивом він зрадів, що Тоні подолав услід за ними довгий шлях сюди аж з Вермонту. Отже, далебі не всі його друзі залишилися позаду.

Уперше це було, коли він гуляв на задньому дворі, але тоді нічого особливого не трапилося. Просто Тоні його кликав, а потім темрява, а за кілька хвилин по тому він знову повернувся до справжньої дійсності, зберігши в пам’яті кілька непевних уривків, немов з якогось безладного сновидіння. Другого разу, два тижні тому, було цікавіше. Тоні манить, гукає з відстані чотири ярди: «Денні… ходи-но, поглянь…» Денні здається, ніби він підлітає, а тоді падає в глибоку нору, як Аліса в Країні Чудес. Відтак він опиняється у підвалі житлового будинку, і Тоні поряд з ним, показує в потемок, на валізу, в якій тато тримає свої важливі папери, особливо ту «П’ЄСУ».

— Бачиш? — промовив Тоні своїм віддаленим, мелодійним голоском. — Вона під сходами. Просто під сходами. Перевізники поклали її просто… під… сходами.

Денні зробив крок уперед, щоб зблизька роздивитися на таку чудасію, і знову впав, цього разу з гойдалки, на якій він і колихався весь цей час. Дух йому тоді добряче забило.

Дні за три чи чотири тато ледь не копитом бив, шалено доводячи мамі, що він облазив весь той чортів підвал, але валізи там нема, тож він засудить тих клятих перевізників, які залишили її десь між Вермонтом і Колорадо. Як, будьте ласкаві, він зможе дописати свою «П’ЄСУ», коли повсякчас виринають отакі-от перечіпки?

Денні промовив:

— Ні, тато. Вона під сходами. Перевізники поклали її просто під сходами.

Кинувши на Денні дивний погляд, тато спустився донизу подивитися. Валіза лежала саме там, де сказав Денні. Тато відвів сина вбік, посадовив його собі на коліна і спитав, хто його водив до підвалу? Це був Том, що живе нагорі? Підвал — небезпечне місце, казав тато. Саме тому хазяїн будинку тримає його на замку. Тато хотів дізнатися, може, хтось залишив його незамкненим? Він радий, що знайшлися його папери і «П’ЄСА», сказав тато, але вони не варті того, якби Денні упав зі сходів і зламав собі… собі ногу. Денні з усією щирістю відповів тату, що він не спускався до підвалу. Що двері там завжди були замкнені. І мама його підтримала. Денні ніколи не спускався чорними сходами, сказала вона, бо там сиро і темно і павуків повно. А ще він ніколи не каже неправди.

— То звідки ти тоді про це дізнався, доку? — спитав тато.

— Тоні мені показав.

Мама з татом перезирнулися поверх його голови. Таке час від часу траплялося й раніше. Оскільки це було лячним, вони це швидко викидали собі з голови. Але Денні розумів, що Тоні їх бентежить, особливо маму, і він старався бути обережним, не думати в той спосіб, що може викликати Тоні туди, де мама може його побачити. Але зараз, гадав він, мама лежить у себе, у кухні її поки ще нема, отже, він сильно зосередився, щоби дізнатися, чи зможе він зрозуміти, про що думає тато.

Лоб у нього наморщився, дещо брудні долоні, які лежали розпластаними на джинсах, стиснулися в щільні кулачки. Очі він не заплющив — не було потреби, — але змружив їх у щілинки й уявив татів голос, голос Джека, голос Джона Деніела Торренса, глибокий і стриманий, інколи насмішкуватий, коли він веселий, або ще більш глибокий, коли він сердиться, або просто стриманий, бо він думає. Думає про. Думає про. Думає…

(думає)

Денні тихо зітхнув, і його тіло обм’якло на бровці, немов з нього щезли геть усі м’язи. Він залишався цілком притомним, бачив вулицю і дівчину з хлопцем, які йшли по хіднику на протилежному її боці, вони трималися за руки, бо вони були

(?закохані?)

такі щасливі цим днем і собою — тим, що вони разом цього дня. Він бачив осіннє листя, гнане вітром уздовж риштака, жовті нерівні коліщата. Він бачив будинок, який вони якраз минали, і зауважив, що дах на ньому покрито