Сяйво полностью

Що їй робити, якщо він просто зараз з’явиться перед нею, загадувалася вона. Немов він міг раптом вискочити з-за темної, лакованої реєстраційної стійки з її стосом трійчастих анкетних бланків і посрібленим дзвоником, ніби якийсь смертоносний чортик-з-коробки, ошкірений чортик-з-коробки з різаком у руці, уже занесеній для удару, і з позбавленими всякого сенсу очима. Чи вона так і стоятиме скута жахом, чи в ній знайдеться достатньо того материнського первня, щоби битися з ним заради свого сина, поки хтось із них не помре? Цього вона не знала. Від самої цієї думки її занудило — наділило відчуттям, що все її життя було довгим і легким сновидінням, яке заколисало її до безпорадності у цьому кошмарі наяву. Вона розм’якла. Коли прийшла біда, вона спала. Її минуле було звичайним. Її ніколи не випробовувало вогнем. Тепер її почало випробовувати, але не вогнем, а льодом, і їй не вільно це проспати. Її син чекає на неї нагорі.

Міцніше стиснувши руків’я ножа, вона зазирнула за стійку.

Тут нікого.

Віддих полегшення видобувся з неї довгим, уривчастим зітханням.

Вона підняла ляду прилавка і пройшла за стійку, затримавшись, щоби спершу заглянути у внутрішній офіс і тільки потім самій туди пройти. За наступними дверима вона намацувала ряд кухонних вмикачів світла, захололо чекаючи, що в будь-яку секунду на її руці зімкнуться пальці чужої руки. Потім з мізерним поклацуванням і гудінням загорілися флуоресценнті світильники, і вона побачила кухню містера Хеллорана — тепер її кухню, на лихо чи на біду — блідо-зелені кахлі, мерехтливий пластик «Форміка»[289], порцеляна без жодної цятки, сяючі хромом крайки. Вона пообіцяла тримати його кухню чистою, і дотримувалась обіцянки. Їй так вчувалося, ніби кухня — одне з безпечних для Денні місць. Незрима присутність Діка Хеллорана немов огортала і втішала її. Коли вона сиділа нагорі поряд з Денні, настрахана, тим часом як її чоловік просторікував і белькотів унизу, а Денні гукав містера Хеллорана, тоді це здавалося їй найпримарнішою з усіх надій. Але стоячи тут, у царині містера Хеллорана, це здавалося майже здійсненним. Можливо, він уже в дорозі сюди, сповнений рішучості дістатися до них, попри цей буревій. Можливо, це так.

Вона перетнула кухню, відсунула засув комори і ступила всередину. Взявши бляшанку томатного супу, вона зачинила двері комори і знову замкнула їх на засув. Ці двері щільно прилягали до підлоги. Якщо тримати їх замкнутими на засув, не треба побоюватися, що пацючий послід чи мишатина знайдуться в рисі чи борошні, або в цукрі.

Відкривши бляшанку, вона вивалила її злегка драглистий вміст до каструлі — бовть. Сходила до холодильника, звідки дістала яйця і молоко для омлету. Потім у велику холодильну камеру по сир. Усі ці дії, такі рутинні і притаманні її життю до того, як у її життя увійшов «Оверлук», допомагали їй заспокоюватись.

Вона розтопила на пательні масло, розвела суп молоком, а потім розбила і вилила на пательню яйця. Раптом відчуття, ніби хтось стоїть у неї за спиною, скинулося їй в горло.

Вона вихором крутнулась, стискаючи в руці ніж. Нікого там не було.

(«!Тримай себе в руках, дівчинко!»)

Натерла з великої головки миску сиру, додала його до омлету, перевернула його і прикрутила газовий краник до ледь видимого блакитного полум’я. Суп уже був гарячим. Вона поставила каструльку на тацю до столового срібла, двох мисочок, двох тарілок, сільнички і перечниці. Коли омлет трохи підпушився, Венді зсунула його на тарілку і накрила.

(«А тепер тим же шляхом назад. Вимкнути світло в кухні. Пройти крізь офіс. Вийти за прилавок стійки, взяти двісті доларів» [290] )

Вона зупинилася по вестибюльний бік реєстраційної стійки й опустила тацю, поставивши її поряд з посрібленим дзвоником. Ірреальність сягає лише сюди; це ніби якась сюрреалістична гра в схованки.

Вона стояла у повному тіней фойє, хмурячись у задумі.