Сяйво полностью

— Саме так. Він і містер Неверс. — Він знов обернувся до Джека з Венді. — Це вітальня.

Там стояло кілька крісел, зручних на вигляд, але недорогих; кавовий столик, що був колись дорогим, але зараз збоку на ньому малася довга щербина; Венді з приємним здивуванням побачила дві книжкові шафи, забиті антологіями «Рідерз Дайджест»[86] і виданими Книжковим клубом детективами сорокових років (по три романи в кожному томі); був там і якийсь безликий готельний телевізор, далебі значно менш елегантний з вигляду, ніж ті поліровані дерев’яні ящики, що були в номерах.

— Кухні тут, звичайно, нема, — сказав Уллман, — але тут є міні-ліфт. Це помешкання розташоване прямо над кухнею. — Він зсунув убік одну з квадратних панелей обшивки, і відкрилася широка квадратна таця. Він її штовхнув, і таця зникла, за нею виявився тяговий трос.

— Тут потайний хід! — збуджено сказав Денні матері; при вигляді цього захопливого лазу за стіною він умить забув усі свої страхи. — Точно як в «Еббот і Костелло зустрічають монстрів»[87]!

Містер Уллман нахмурився, але Венді поблажливо посміхнулася. Денні підбіг до міні-ліфта і зазирнув у його шахту.

— Прошу сюди.

Уллман відчинив двері в протилежному кінці вітальні. За ними була спальня, що виявилася просторою і сповненою повітря. Там стояли два односпальних ліжка. Поглянувши на свого чоловіка, Венді посміхнулася й знизала плечима.

— Без проблем, — сказав Джек. — Ми зсунемо їх разом.

Містер Уллман озирнувся через плече, явно спантеличений.

— Даруйте?

— Ліжка, — чемно промовив Джек. — Ми можемо зсунути їх разом.

— О, звісно, — сказав Уллман, на мить збентежившись. Потім його обличчя повернулося до нормального виразу, але з-за коміра сорочки почав повзти вгору червоний рум’янець. — Як вам буде зручно.

Він вивів їх назад до вітальні, де другі двері відчинялися до другої спальні, у якій було встановлене двоярусне ліжко. В одному кутку цокотів радіатор, а килим на підлозі демонстрував жахливий візерунок західних прерій: полин з шавлією і кактус… але Венді помітила, що Денні він уже страшенно сподобався. Стіни цієї, меншої, кімнати були обшиті справжніми сосновими панелями.

— Як гадаєш, доку, зможеш ти тут перетерпіти?

— Звісно, можу. Я буду спати на верхньому ліжку. Гаразд?

— Якщо тобі так хочеться.

— І килим мені подобається. Містере Уллман, чому у вас не всі килими такі, як цей?

Містер Уллман якусь мить мав вигляд людини, що занурила зуби в лимон. Відтак він усміхнувся й погладив Денні по голові.

— Отже, таке ваше помешкання, — сказав він, — там ще є ванна, вхід до якої веде з великої спальні. Помешкання не велике, але, звичайно, у вашому розпорядженні весь готель. Камін у вестибюлі в доброму робочому стані, принаймні так сказав мені Ватсон, і ви вільні їсти в обідній залі, якщо так душа забажає. — Промовив він це тоном людини, що робить неабияку ласку.

— Добре, — сказав Джек.

— Спускаємося вниз? — спитав містер Уллман.

— Чудово, — сказала Венді.

Вони спустилися ліфтом, і тепер уже у вестибюлі було цілком пусто, лише сам Ватсон в сирицевій куртці і з зубочисткою в зубах огинався біля вхідних дверей.

— Я мусив би вважати, що ви вже забагато миль звідси, — промовив містер Уллман, і то дещо крижаним голосом.

— Та просто стирчу тут, аби нагадати містерові Торренсові про котел, — сказав Ватсон, стаючи прямо. — Пильнуйте його невсипущим оком, приятелю, і все з ним буде гаразд. Збивайте тиск пару разів на день. Він там повзе.

«Він повзе», — подумав Денні, і ці слова полетіли відлунням по довгому мовчазному коридору його ума, коридору, завішаному дзеркалами, куди рідко заглядають люди.

— Зрозуміло, — сказав його тато.

— З вами все буде добре, — сказав Ватсон і простягнув Джеку руку. Джек її потис. Ватсон повернувся до Венді, нахиливши голову. — Мем, — промовив він.

— Дуже рада, — відгукнулася Венді і подумала, що прозвучало це, мабуть, абсурдно. Аж ніяк. Вона приїхала сюди з Нової Англії, де була провела все своє життя, і їй здавалося, що кількома короткими реченнями цей чоловік, Ватсон, з його розкуйовдженим чубом, уособив усе, що могло стосуватися Заходу. І забудьмо про те його хтиве підморгування до цього.

— Юний майстре Торренс, — поважно промовив Ватсон і простягнув руку. Денні, котрий уже майже рік знав усе щодо рукостискань, боязко подав свою долоню й відчув, як її ніби щось проковтнуло. — Піклуйся про них, Дене.

— Так, сер.

Ватсон відпустив руку Денні і повністю випростався. Він подивився на Уллмана:

— До наступного року, гадаю я, — сказав він, простягаючи руку.

Уллман безживно її торкнувся. Відбивши промінь вестибюльного електричного світла, каблучка на його мізинчику немовби зловісно підморгнула.

— Дванадцятого травня, Ватсоне, — сказав він. — Ні днем раніше. Ні днем пізніше.

— Так, сер, — відповів Ватсон, а Джек майже що прочитав у його мозку обов’язковий додаток… «йобаний ти дрібний підар».

— Гарної вам зими, містере Уллман.

— Сумніваюсь, — відчужено відповів той.