— Потрібно економити батарейки.
Клац. Темінь.
— На телефоні зовсім нема сигналу? — запитала Джил.
Почулося вовтузіння, спалахнув маленький квадратик світла. Джил затамувала подих.
— Нема.
— Скільки ще заряду?
— П’ятнадцять відсотків.
— Вимкни.
Світло зникло.
— Може, щось з’явиться, коли дощ припиниться.
Джил гадки не мала, як саме негода впливає на сигнал, але вчепилася в цю думку. Може, коли дощ припиниться. Так, хотілося в це вірити.
Спалахнуло світло у протилежному кінці кімнати. Цього разу потужніше, і Джил упізнала промисловий ліхтарик Бет.
— Ти глуха? — сказала Аліса. — Слід берегти ліхтарики.
— Навіщо? — долинув з темного кутка голос Бет. — Завтра нас почнуть шукати. Це остання ніч.
Аліса розреготалася.
— Ти сама себе дуриш, якщо гадаєш, наче є хоч якийсь шанс, що нас знайдуть завтра. Ми настільки відхилилися від маршруту, що нас тут і близько не шукатимуть. Знайти нас завтра зможуть тільки в тому разі, якщо ми самі вийдемо до них.
За мить світло згасло. Знову жінки поринули в чорноту. Бет щось буркнула собі під ніс.
— Маєш що сказати? — гаркнула Аліса.
Відповіді не було.
Перебираючи доступні варіанти, Джил відчула, як розболілася голова. Їй не подобалася колиба, зовсім не подобалася, але це принаймні прихисток. Не хотілося знову виходити надвір, де боролися за простір дерева, дряпалися гілки, а їй доводилося напружено видивлятися стежку, яка раз у раз зникла з-під ніг. Проте краєм ока вона бачила матрац із дивною темною плямою. Їй ставало зле від ідеї вийти з колиби, але було страшно залишатися. Вона збагнула, що її трусить — чи то від голоду, чи то від холоду, вона не була певна, отож вона примусила себе глибоко вдихнути.
— Перевірмо ще раз наплічники, — сказала вона й сама не впізнала свого голосу.
— Що шукаємо? — спитав хтось, але вона не була певна, хто саме.
— Харчі. Ми всі голодні, а це тільки погіршує обстановку. Усі перевіряйте наплічники, кишені, все. Дуже старанно. Мав десь у нас завалятися батончик, чи пакет горішків, чи ще щось.
— Ми вже перевіряли.
— Перевірте ще раз.
Джил зловила себе на тому, що затамувала подих. Чути було шарудіння тканини та дзижчання змійок.
— Бодай для цього можна скористатися ліхтариками, Джил? — Бет увімкнула світло, не чекаючи на відповідь. Аліса вперше не почала сперечатися, і Джил подумки подякувала небесам. «Хоч би вони щось знайшли», — думала вона, копирсаючись у власному наплічнику. Одна-єдина перемога підніме дух до ранку. Джил відчула, що до неї хтось підійшов.
— Слід перевірити рюкзак Бет, — почувся у вусі Алісин голос.
— Агов! — на стінах затанцювало світло ліхтарика. — Я все чую, Алісо. У мене нічого немає.
— Ти і вчора так казала.
Бет через усю кімнату спрямувала світло Алісі в обличчя.
— А що таке? — Аліса здригнулася, але не відступилася. — Хіба не це сталося? Вчора ти збрехала, сказавши, що не маєш нічого їсти. А насправді мала.
Гучне дихання.
— Ну, сьогодні я не маю.
— Тоді ти не заперечуватимеш, щоб ми перевірили, — Аліса підбігла й висмикнула наплічник у Бет з рук.
— Агов!
— Алісо! — втрутилася Брі. — Дайте їй спокій. У неї нічого немає.
Не звертаючи на них обох уваги, Аліса розкрила наплічник і застромила в нього руку. Бет схопила його і смикнула з такою силою, аж заламала Алісі руку.
— Чорт! Обережніше! — Аліса потерла плече.
У сяйві ліхтарика очі Бет здавалися величезними й чорними.
— Це ви обережніше. Ви мене дістали під зав’язку.
— Тобі ще пощастило, бо мене дістало все. Оце все. Я забираюся звідси завтра на світанку. Хто хоче зі мною — ласкаво прошу. А всі решта хай лишаються тут і сподіваються на диво.
У голові Джил калатало від болю. Вона прочистила горло. Голос звучав неприродно, як чужий.
— Я вже сказала: ми не розділятимемося.
— А я вже теж сказала, Джил, — мовила Аліса, розвертаючись до неї, — на цьому етапі мені байдуже, що ти собі думаєш. Я забираюся.
Джил спробувала вдихнути, але в грудях здавило. Здавалося, в легенях геть нема повітря. Вона похитала головою. Вона так сподівалася, що до цього не дійде!
— З телефоном ти нікуди не підеш.
Ще до світанку Фок уже знову сидів за кермом. Він зупинився під багатоквартирним будинком Кармен. Було вже темно, коли вона декілька годин тому пішла від нього, і зараз досі темно. Вона вже чекала на тротуарі, готова їхати, й залізла в машину, нічого не кажучи. Все було сказано ще вчора ввечері після дзвінка сержанта Кінга.
— Як удалося розшукати колибу? — поцікавився Фок, коли Кармен повісила слухавку.
— За підказкою. Він не вдавався в подробиці. Каже, поки ми приїдемо, він знатиме більше.
Коли Фок подзвонив на роботу, на тому кінці дроту довго мовчали.
«Як гадаєте, її знайдуть живою?» Фок не знав. «Якщо її знайдуть живою, вона може багато чого вибовкати». Так, може. «їдьте туди. Не забувайте, що нам і досі потрібні контракти». Ні, Фок навряд чи про таке забуде.
Вони з Кармен знову кермували по черзі. Як і минулого разу, дороги вдовж уже знайомих пасовиськ здебільшого були порожні, але цього разу, подумалося Фокові, поїздка здалася набагато довшою.
