Блекгіт-гаус, бал-маскарад. Об одинадцятій буде вбито доньку господаря маєтку — юну Евелін Гардкасл. Знову. Цей жахливий цикл неможливо розірвати, доки один з присутніх не назве ім’я вбивці. Щодня Ейден Бішоп прокидатиметься в тілі одного з гостей з одвічним запитанням: хто вбив Евелін Гардкасл? Сім днів, сім перероджень. Можливо, перебуваючи в чужому тілі, Ейден нарешті зможе викрити вбивцю, доки не пролунає черговий постріл і життя Евелін скінчиться… Знов.Дякуємо за підтримку українських видавництв та бажаємо вам приємного читання.Нагадуємо про те, що даний твір захищений Законом України «Про авторське право і суміжні права».Поширення та копіювання цього твору без згоди правовласника є порушенням авторського права та переслідується законом.Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва
Уклінно запрошуємо вас до маєтку Блекгіт-гаус на бал-маскарад.
Вас із великою приємністю вітатимуть господарі маєтку, родина Гардкаслів:
Високоповажні гості:
Челядь:
Ступаю крок і одразу ж усе забуваю.
— Анно! — вигукую я й вражено стуляю рота.
У голові порожньо. Я зеленого поняття не маю, хто така Анна чи нащо я її кличу. Навіть не знаю, яким чином сюди потрапив. Я стою серед лісу, рукою затуляючи очі від мжички. Серце аж заходиться. Від мене смердить потом, ноги тремтять. Напевне, я біг, от лише не можу пригадати, чому саме.
— Як… — Я затинаюся, побачивши свої руки. Кощаві, потворні. Незнайомі. Я не впізнаю їх.
Уперше відчувши страх, намагаюся згадати про себе бодай щось: когось із родичів, адресу, власний вік, будь-що… але намарно. У мене навіть імені немає. Усі спомини, які ще мить тому жили в моїй голові, нині здиміли без сліду.
Горло перехоплює, дихання стає гучним та уривчастим. Ліс крутиться, чорні цятки майорять перед очима.
«Заспокойтеся».
— Не можу дихати… — сичу я.
Кров нуртує у скронях, і я валюся на землю, пальцями вгрузаючи в багнюку.
«Можете. Просто заспокойтеся».
Голос у моїй свідомості звучить урівноважено, зимно й владно.
«Заплющте очі. Прислухайтеся до лісу. Зберіться».
Корюся голосу й заплющую очі, але єдине, що я чую, — це власне уривчасте дихання. Упродовж тривалого часу воно перекриває все, але звільна, дуже звільна я проколупую у власному страху дірочку, крізь яку прориваються інші звуки.
Дощові краплі лопотять листям, над головою шелестить віття. Праворуч від мене дзюрчить струмок, на деревах ґави, вони б’ють крилами, здіймаючись у небо. Щось шамрає в траві, десь зовсім поряд, на відстані доторку, дріботить кролик. Одну за одною я сплітаю ці нитки нових споминів, горнуся в рядно свого п’ятихвилинного минулого. Цього досить, щоб притлумити паніку бодай на якийсь мент.
Незграбно зводжуся, мимоволі дивуючись тому, який я високий, як далеко від мене опиняється земля. Заточуючись, струшую вологе листя зі штанів, уперше помітивши, що на мені смокінг. Сорочка забрьохана брудом і червоним вином. Напевне, я був на кликаній вечері. Кишені порожні. Пальта нема, отже, я не міг відійти аж так далеко. Це обнадіює.
