— А на додачу вісім версій сьогоднішнього дня, — кажу я. — Щоразу, прокидаючись, я втілююся в одного з гостей. Оце-от моя остання подоба. Або я розв’яжу цю загадку сьогодні, або завтра все розпочнеться спочатку.
— Але це не… Правила такого не дозволяють! У нас у всіх є тільки один день задля того, щоб розв’язати це вбивство, і ви не можете ставати кимось іншим. Це… це неправильно!
— На мене ці правила на поширюються.
— Але чому?
— Тому що приїхав сюди з власної волі, — одказую я й тру стомлені очі. — Я приїхав сюди за вами.
— Ви намагаєтеся мене врятувати? — питає вона недовірливо. Рука із забутою скляною скалкою безвільно опустилася.
— Щось на кшталт.
— Але ж ви мене вбили!
— Я й не стверджував, що в мене аж так добре виходить вас рятувати.
Може, це через мій тон чи через те, як я зморено похнюпився на сходинці, але Анна впускає скалку на підлогу й опускається обіч мене. Я відчуваю тепло її тіла, її доторк. Вона єдине реальне створіння в цьому світі, де все інше — саме лише відлуння.
— Ви й досі намагаєтеся? — Вона дивиться на мене знизу вгору величезними карими очима. Шкіра в неї бліда, обличчя набрякле, на щоках доріжки сліз. — Ну тобто врятувати мене?..
— Я намагаюся врятувати нас обох, але в мене не вийде, якщо ви мені не допоможете, — кажу я. — Маєте повірити мені, Анно, я вже не та людина, яка вас тоді скривдила.
— Я хочу повірити… — Голос її зривається, вона хитає головою. — Але як мені це зробити?
— Доведеться спробувати, — кажу, знизуючи плечима. — Ні на що інше в нас часу немає.
Вона киває, міркуючи над цим.
— А якщо я зможу вам повірити, що тоді я муситиму для вас зробити?
— Багацько маленьких послуг і дві великі, — озиваюсь я.
— Які саме великі?
— Мені треба, щоби ви врятували мені життя. Двічі. Оце має вам допомогти.
З кишені я видобуваю альбом для замальовок — заяложений, з пожмаканими сторінками між двома шкіряними палітурками, скріпленими тасьмою. Я знайшов його в кишені куртки Ґолда, коли вже виходив з котеджу. Повикидавши звідти безладні начерки самого художника, я занотував усе, що міг пригадати про розклад моїх подоб, залишив указівки й нотатки.
— І що це? — питає вона, беручи в мене альбом.
— Книга про мене, — кажу я. — І наша єдина перевага.
— …Чи ви не бачили Ґолда? Він уже мав би бути тут!
Я сиджу в порожній спальні Саткліффа, ледь прочинивши двері. У кімнаті навпроти Деніел розмовляє з Беллом, а коридором нетерпеливо сновигає туди й назад Анна.
Мені не хочеться змушувати її нервуватися, але, розкидавши по всьому будинку записки, включно з тим листом у бібліотеці, у якому йшлося про справжніх батьків Каннінгема, я сховався тут з карафкою віскі, яку прихопив з вітальні. Я пиячу без упину вже впродовж години, намагаючись змити із себе сором того, що має відбутися незабаром. Зараз я вже п’яний, але все ж таки п’яний недостатньо.
— То який у нас план? — чую я голос Рештона, який звертається до Анни.
— Маємо завадити Лакеєві вже вранці вбити дворецького й Ґолда, — каже вона. — В альбомі зазначено, що в подальших подіях їм належить важлива роль, якщо нам удасться зберегти їм життя.
Я ще раз ковтаю віскі, дослухаючись до їхньої розмови.
Ґолд анітрохи не схильний до насильства, його довелося б довго примушувати, щоб він зголосився завдати болю невинній людині. У мене на це немає часу, тому я розраховую натомість просто зробити так, щоб він був п’яний як чіп.
Поки що в мене не дуже виходить.
Ґолд зваблює чужих дружин, махлює, граючи в кості, і взагалі живе так, наче кожний день для нього останній, але він і мухи не годен убити. Він надто любить життя, щоб завдати комусь болю, і це прикро, бо біль — єдине, що допоможе дворецькому дожити до зустрічі з Анною в сторожівні.
Почувши, як човгають у коридорі непевні кроки, я глибоко вдихаю й виходжу з кімнати, заступаючи дворецькому шлях. Зараз, коли я дивлюся на нього химерним поглядом митця, дворецький здається мені якимось жахливо вродливим, його попечене обличчя вирізняє його серед банальних мармиз більшості людей.
Дворецький бурмотить квапливі вибачення, задкує, але я хапаю його за зап’ясток. Він зводить на мене очі, не розуміючи, що відбувається. Йому здається, що я розлючений, хоча насправді мені просто нестерпно соромно. Я не маю жодного бажання завдавати цьому бідасі болю, але мушу це зробити.
Він намагається обійти мене, але я заступаю йому шлях. Я зневажаю себе за те, що зараз мушу зробити, мені кортить пояснити, нащо я це чиню, але немає часу. Але хай навіть так, я все одно не годен примусити себе скинути коцюбу й ударити безневинну людину. Згадую кволе тіло в ліжку під білим бавовняним простирадлом, басамани й синці, важке дихання.
«Якщо ви цього не зробите, Деніел переможе».
Саме це ім’я змушує мене з ненавистю затиснути кулаки. Я згадую його двоєдушність — і це підживлює полум’я мого гніву. Згадую кожну його брехню, згадую, як тонув в озері з хлопчиком. Згадую, як ніж Лакея встромився між ребрами Дербі, як перерізали горло Денсові, як змушений був визнати власну поразку Рештон.
