Сім смертей Евелін Гардкасл полностью

Підходжу до вікна, протираю брудну шибу рукавом. Вікно виходить на дорогу, і, на власний подив, я бачу Морового Лікаря, який показує на сторожівню. Поряд з ним стоїть Деніел. Вони розмовляють.

Ця сцена викликає в мене химерне занепокоєння. Аж дотепер загадковий незнайомець докладав чималих зусиль, щоб завжди триматися на відстані. А ці двоє стоять біч-о-біч, і близькість ця неабияк скидається на те, що вони порозумілися, — складається враження, наче майбутній я підкорився Блекгіту, прийняв смерть Евелін як належне й змирився з тим, що, як запевняв Моровий Лікар, вибратися звідси може тільки один. Але ж це не так! Усвідомлення того, що плин подій цього дня можна змінити, дало мені впевненість для того, щоб вести далі боротьбу… То про що ж, хай їм грець, вони там розмовляють?

— Що ви там такого побачили? — питає Анна.

— Моровий Лікар розмовляє з Деніелом, — відповідаю я.

— З Деніелом я ще не бачилася, — озивається вона, відкушуючи шматок яблука. — І хто такий у біса цей Моровий Лікар?

Спантеличено кліпаю.

— Зустрічатися з вами в хибному порядку стає доволі важко.

— Я принаймні маю одну подобу, — озивається вона. — Розкажіть-но мені про цього вашого Лікаря.

Я квапливо переповідаю їй історію своїх розмов з Моровим Лікарем, починаючи зі знайомства в кабінеті, коли я був у подобі Себастіана Белла, потім згадую, як він зупинив автівку, коли я намагався втекти з Блекгіту, і як згодом, коли я був Джонатаном Дербі, він насварив мене за те, що я налякав Мадлен Обер у лісі. Здається, відтоді вже минуло ціле життя.

— Схоже, у вас тут з’явився друг, — зауважує вона, хрумаючи яблуком.

— Він мене використовує, — озиваюсь я. — Я просто ще не збагнув, задля чого саме я йому придався.

— Може, Деніел у курсі щодо цього? Вони, схоже, заприятелювали, — каже вона, і собі підійшовши до вікна. — А чи є у вас якісь здогади щодо того, про що вони там говорять? Може, ви вже розкрили вбивство Евелін і забули мені про це розповісти?

— Якщо ми все зробимо правильно, ніякого вбивства взагалі не буде, — кажу, прикипівши очима до бесідників.

— Отже, ви й досі намагаєтеся її врятувати, хай навіть Моровий Лікар стверджує, що це практично неможливо?

— Як водиться, я ігнорую половину з того, що він мені каже, — озиваюся неуважно. — Можете вважати це здоровим скептицизмом щодо будь-яких порад, які лунають від особи, котра ховає обличчя під машкарою. До того ж я вже знаю, що події цього дня можна змінити. Я в цьому переконався.

— На Бога, Ейдене!.. — каже вона роздратовано.

— Щось не так? — питаю здивовано.

— Усе не так! Оце-от усе! — Вона рвучко сплескує руками. — У нас із вами була домовленість. Я сидітиму в цій кімнатці й пильнуватиму цих двох, а ви за допомогою своїх вісьмох утілень маєте знайти вбивцю.

— Я це й роблю, — вигукую я, спантеличений її раптовою люттю.

— Ні, ви робите геть не це, — заперечує вона. — Ви зі шкіри пнетеся, аби врятувати ту, чия загибель — наш єдиний шанс звідси вибратися.

— Вона мій друг, Анно.

— Вона Беллів друг, — заперечує Анна. — Вона принизила Рейвенкорта й мало не вколошкала Дербі. Як на мене, зимова ніч тепліша, ніж серце цієї жінки.

— У неї були на те підстави.

Відповідь благенька, вона радше має на меті відкинути запитання як таке, а не відповісти на нього. Анна має слушність: Евелін уже давно мені не друг, і, хоча згадка про її добросердість і досі бринить у мені, дії мої наразі зумовлені зовсім не цим. Є щось інше, глибше, прихованіше. Від самої думки про те, що можна дати Евелін загинути, мене млоїть. Не Денса, не інші мої подоби. Мене самого, Ейдена Бішопа.

На нещастя, Анна не вгаває, її не спинити, вона не дає мені змоги як слід поміркувати над цим несподіваним відкриттям.

— Мені начхати, які там у неї підстави! Мене цікавить, чим саме керуєтеся ви! — вигукує вона, тицяючи в мене вказівцем. — Може, ви цього не відчуваєте, але десь у глибині душі я знаю, скільки вже провела в Блекгіті. Я тут уже кількадесят років, Ейдене! Я цього певна. Мені треба звідси вибратися, я мушу це зробити, а ви моя єдина надія. У вас є ваші вісім життів, і колись ви все одно звідси втечете. А в мене тільки одне, і потім я все забуваю. Без вас мені край. Уявіть собі лишень, що станеться, якщо наступного разу ви отямитеся в подобі Белла й не пам’ятатимете мене?

— Я вас тут не залишу, Анно, — наполягаю я, вражений відчаєм, яким по вінця повниться її голос.

— То розкрийте це бісове вбивство, як і наказав вам Моровий Лікар! Довіртеся йому: він же ж пояснив уже вам, що Евелін не врятувати!

— Я не можу йому довіряти, — кажу, потроху втрачаючи самовладання, і відвертаюся від неї.

— Але чому ні? Адже все сталося точнісінько так, як він говорив! Він…

— Він сказав, що ви мене зрадите! — вигукую я.

— Що?

— Він сказав, що ви мене зрадите, — повторюю, вражений власним зізнанням.