Сказання про дітей Гуріна полностью

А Маблунґ прийшов, і побачив страхітливу подобу мертвого Ґлаурунґа, і побачив також Туріна, і затужив, думаючи про Гуріна, якого зустрічав під час битви Нірна-ет-Арноедіад, і про жахливу долю, яка спіткала Гурінів рід. Ельфи ще стояли там, коли люди, спустившись од Нен-Ґіріту подивитися на дракона, угледіли, як закінчилося життя Туріна Турамбара, і заридали; а ельфи, дізнавшись нарешті, чому Турін отак розмовляв із ними, були приголомшені. Тоді Маблунґ із гіркотою в голосі мовив: — Я також заплутався в тенетах судьби Дітей Гуріна й отак — словами — вбив того, кого любив.

Потому вони підняли Туріна і побачили, що меч його розламався навпіл. Так перестало існувати останнє, чим він володів.

Багато рук трудилося, збираючи хмиз і громадячи його у велике вогнище, і тіло дракона було знищено, і зостався від нього лише чорний попіл, і кості його стали прахом, і місце того вогнища назавжди залишилося порожнім та неплідним. А там, де загинув Турін, насипали високий курган, і уламки Ґуртанґа поклали поруч із ним у могилу. І коли все було скінчено, і менестрелі людей та ельфів склали поховальну пісню, яка розповідала про звитягу Турамбара та красу Нініель, було принесено великий сірий камінь і встановлено на кургані. А на ньому ельфи рунами Доріату викарбували:

А трохи нижче дописали:

Але вона не спочила там, і ніхто ніколи не дізнався, куди віднесли її холодні води Тейґліну.

Після смерті Туріна та Ніенор Морґот звільнив Гуріна з рабства, щоби могти далі снувати власні лихі наміри. І десь-колись, блукаючи, той дістався Бретілського Лісу й увечері, йдучи від Переправ через Тейґлін, піднявся до місця спалення Ґлаурунґа та до великого каменя, що стояв на краю Кабед-Наерамарту. Про те, що сталося там, розповідають таке.

Гурін і не глянув на камінь, адже знав, що на ньому написано; і ще він помітив, що був там не сам. У тіні каменя сиділа, схилившись на коліна, якась людина. Може, бездомний мандрівник, надламаний віком, надто втомлений дорогою, щоби зважати на чиєсь наближення; проте лахміття на цьому мандрівнику нагадувало руб'я жіночої одежі. Гурін стояв собі мовчки, аж нарешті вона відкинула пошматований каптур і поволі підвела обличчя, виснажене та голодне, як у зацькованого вовка. Посіріла шкіра, гострий ніс, рідкі зуби, худа рука, що стискала на грудях плащ. І раптом їхні погляди зустрілись, і він упізнав її; бо, хоча ті очі були тепер нестямні та сповнені страху, в них усе ще мерехтіло світло, яке важко було витримати: ельфійське світло, завдяки якому вона колись давно заслужила ймення — Елезвен, найгордовитіша зі смертних жінок давнини.

— Елезвен! Елезвен! — окликнув її Гурін; і вона підвелась, і непевною ходою рушила йому назустріч, і впала йому в обійми.

— Нарешті ти прийшов, — сказала вона. — Я дожидалась аж надто довго.

— Дорога була темна. Я прийшов, щойно зміг, — від повів він.

— Але таки спізнився, — мовила вона, — дуже спізнився. Вони загинули.

— Знаю, — сказав він. — Але ти жива.

— Ненадовго, — мовила вона. — Я виснажена до краю. Відійду із заходом сонця. Вони загинули.

Вона вчепилася за його плащ.

— Часу обмаль, — сказала. — Якщо знаєш, то розкажи мені! Як вона знайшла його?

Та Гурін не відповів, сів біля каменя, обнявши Морвен; і вже вони не розмовляли. Сонце зайшло, Морвен зітхнула, стиснула чоловікову руку і стихла; і Гурін зрозумів, що її не стало.