Беру до рук ту важку книгу в ексклюзивному виданні. На обкладинці — скановане зображення печатки Хітеротів з червоного воску, субтильне послання читачеві, що входить у приватний світ родини. Навмання гортаю. Сотні сторінок. Безкінечні списки. Рахунки. Мапи. Фотографії стильних меблів й екзотичних предметів з Китаю та Японії. Ряди сигнатур, під якими обліковано тисячі листів і експонатів мистецьких колекцій. Листки каталогів бібліотеки Хітеротів. Сімейні фотографії.
— Тут багато інтимного, — каже директорка. — До останнього дня ми не були впевнені, чи варто публікувати архіви Хітеротів. Якби вони були живі, чи хотіли б цього? Оскільки тими днями погода була дуже химерною, а Святого Андрія чи Червоний острів грози не минають, ми собі сказали: якщо завтра буде гарна погода — тож хотіли, а якщо погана, то — ні. Здається, навіть Хітероти до останнього моменту не домовилися. Зранку лив дощ, мов із цебра, було похмуро. А вже через дві години подув сильний вітер, розігнав хмари, з’явилося сонце, яке до вечора висушило всі калюжі.
— Проте ви оприлюднили досьє Хітеротів.
— Так, і це лише одна, менша частина.
На прощання директорка повторює, аби я обов’язково поїхав на Червоний острів. Її заінтригувало, як поведеться Хітеротам у моєму романі.
— Це ще питання, чи вони там взагалі будуть, — кажу. — Я досі лише вгадую, намацую в темряві. Письменники бачать і те, чого немає в архівах.
Йду з важким подарунком у руках. Поки чекаю на автобус, думаю, навіщо я так переслідую чуже повсякдення. А повсякдення змінюється, як зміїна шкіра, відкладаються шари в глибинах пам’яті. Зникають. Змінюються звички й ритуали. І лише у миті повної відсутності, коли чуття раптом залишаються ізольованими, очі слухають, а піднебіння бачить, виринає забута картинка — нічний привид, аби потім знову зникнути. Пробуджені зі сну, вдивляємося в порожнечу. Нічого не можемо втримати, міцно вхопити, в’якоритися в затоці дорогого спогаду й тут зачекати на фінал.
Що таке людина, як не комплекс навичок і рутини, які вона плекає, які її плекають. На цьому кістяку тримається кожен її рух, кожна думка — байдуже, чи збирає грона у винограднику, чи витягає невід з пучини, чи клацає по клавіатурі комп’ютера. Я марно намагаюся пригадати, який має вигляд хоч би якась пара черевиків, що я їх носив у школі, пригадати запах шкіряних ременів гармоніки
Через пів години я вже сиджу в автобусі до Пули. На колінах тримаю важку книгу в зеленій палітурці з червоною печаткою. У вікні автобуса промайнули далекі темні кедри Золотого мису. Подумки рушаю на прогулянку вздовж моря, нанизуються бухти: Лоне, Шкараба, Куві, Поларі. Туристична імперія Хітеротів. Коли автобус виїжджає на автомагістраль, починаю гортати книгу. Поволі поринаю у світ сім’ї, яка сто років тому перетворила пустку довкола малого рибацького міста на райський сад.
І так, супроводжуючи Хітеротів, ламаю печатку на дверях власного архіву.
На самому початку — фотографія сім’ї Хітерот: Георг, Марі, Ханна й Барбара на подвір’ї палацу на Святого Андрія давнього 1906 року. Цим усмішкам — понад сто років.
Наступні сорок хвилин, скільки триває поїздка від Ровіня до Пули, проходжу повсякденним життям сім’ї Хітерот. Адреси листів з акуратно вписаними сигнатурами й датами — чий зміст лежить у темряві архіву в Пазині — нанизуються, мов вірші: «Неділя на острові», «Справи у Трієсті», «Купівля радіоприймача», «Приїзд Марі та Георга до Гонконгу», «Ханин візит до окуліста», «Заклик Муссоліні обробляти землю», «Отримання югославської візи», «Заснування літнього табору для дітей», «Будівництво готелю в Ровіні», «Гра у бридж», «Роздуми про шлюб», «Барбарин іспит з першої допомоги», «Плани продажу маєтку», «Вдячність за трюфелі», «Затримка пошти», «Опис проведеного дня»…
Фотографії, записки, рахунки, дати й сигнатури щоденникових записів. Найоб’ємніша частина книги — це каталог музейних експонатів спадку Хітеротів. Біля фотографій гребінця зі слонової кістки, парасольки, свічників, опіумної люльки, флейти з бамбука чи самурайських обладунків стоять архівний номер і основні дані. Весь той матеріал, в якому безкраї колони чисел нагадують логарифмічні таблиці, — лише перший том задуманої монографії про сім’ю Хітерот.
«Через трагічну долю двох членів сім’ї, Марі та її доньки Барбари, які зникли безпосередньо після Другої світової війни, ми часто, якщо не завжди, наштовхувалися на стіну мовчання, підозрілі погляди. Саме через це ми вирішили на першому етапі присвятити більше уваги їхньому спадку, ніж їм самим, бо задокументований спадок, врешті, це не фіксування приїздів і від’їздів, а свідчення тривалої присутності», — написано в передмові до монографії.