І сьогодні як найцінніший артефакт своєї колекції зберігаю блокнотик з назвою готелю «Гарібальді» у Венеції, який я прихопив за звичкою. Через кілька тижнів я виявив, що між порожніми аркушами є дві густо списані дрібним почерком сторінки німецькою мовою. Це були тези тексту на тему хвороби Альцгеймера, які занотував попередній гість готелю. Може, автор був учасником неврологічного симпозіуму у Венеції? Чи тільки складав конспект лекції? Чи йдеться про студента, який на дозвіллі перевіряв свої знання? Все ж, оскільки нотатки зроблені в середині блокнота, між порожніми сторінками, мабуть, до автора раптово прийшла якась ідея, він вхопив блокнот, нашвидкуруч записав, а потім забув вирвати сторінки.
Відчуваю, що ті безсенсові факти, ніяк вочевидь не пов’язані з нашими життями, віщують події та зустрічі, які на нас чекають. У космічній партитурі немає нічого зайвого — записана кожна нота, кожна пауза, жодного місця для імпровізації. Хіба ж випадково мені через сорок років повернули логарифмічні таблиці, про які я геть забув?
Набагато глибше, ніж накази та розпорядження, у нашій свідомості відкладаються приховані жести, шепіт, побіжні погляди. Відлуння від замовчуваного — значно гучніше, ніж від промовленого. Пошуки Лізетти — лише наслідок заміни тез, неготовності дати собі раду з механізмом відтерміновування, — константою мого життя, — зустрітися зі страхом перед здійсненням, страхом перед успіхом, страхом перед тріумфом. І так само, як хутко прибираю рушником з ліжка сліди любовного чину, так і поривами шалених зусиль я прибираю з видноти свою лінь. Робити те, що виключає ризик. Хто зна вкотре прочитати інструкцію від міксера чи кавоварки. Вирушити на пошуки Лізетти, а не самого себе. Неважливо, чи дійсно жила Лізетта на Червоному острові; варто було б дізнатися щось про причини, через які я сам себе вигнав з пляжу. Чому я залізаю в ніші нудних книг? Чому мрію як про надійний прихисток про тихі міста Паннонії, де подія — дзижчання джмеля на винограді в альтанці? Навіщо зважати на мешканців малих світів? Навіщо стриманість, непевний крок, затамований подих?
Бути меншим від себе, справжня міра могла б образити довколишніх.
Це каже двійник із «Вілли Марії», той, який би хотів усе передбачити, заздалегідь убезпечити себе від неприємностей, приборкати бунтівника з пральні, на престолі між котлами й мийками. Єдиний надійний захист від життя — сховатись у нішу аутизму. Врегулювати життя так, щоб його перервати. Отримати результат: життя немає, але все задля нього.
А тому потрібно остаточно звільнитися від заколотника з підвалу. Глибоко вдихнути, осягнути втрачене. Боягузтво — найбільший гріх.
Вийти з гербарію, в якому понад пів століття булавками пришпилюю життя.
Пізнього пополудня йду на Народну площу коло ринку, який Лізетта називала П’яца Верді. У крамничці годинників за прилавком сидить чоловік років сорока. Дивлюся на нього крізь вітрину. І з цієї відстані впізнаю на його обличчі риси годинникаря Малеші. Сумніву немає, це його син. Коли я заходжу, він одразу підводиться.
На відміну від директорки в Ровіні, якій потрібен був певний час, аби зрозуміти причину моїх відвідин, бо я у своєму бажанні бути зрозумілим максимально ускладнив ситуацію, сину Йосипа Малеші я викладаю мотиви свого приходу в кількох фразах. Каже мені, що вже звик до журналістів. Його тато — легендарна постать у Пулі. Нещодавно телевізійна група зі Словенії зняла сюжет про Тітового годинникаря — так його представили у фільмі. Коли називаю імена своїх батьків, Малеша молодший усміхається і каже, що знає їх із розповідей батьків.
— Моєму татові майже дев’яносто, але розум його ясний, він усе ще грає на губній гармошці, керує автівкою. Відмовився хіба що від полювання. Живе сам у своєму будинку на Монвідалі. Його тримають при житті. Ледь чекає, аби знайти нового співрозмовника. Тільки-но його попросиш щось пригадати, він відразу оживає. Просто диво, скільки він усього пам’ятає. Я про вас повідомлю як про особливу несподіванку. Впевнений, що він вас згадає.
— Останній раз ми бачилися понад сорок років тому, — кажу я. — Де він живе?
— На горі Шкалети, це той підйом біля колишнього кінотеатру «Істра».
— Я зупинився в готелі «Скалета».
— Тоді ви сусіди. Зараз йому зателефоную, щоб відразу домовитися про зустріч. Скажу лише, що з ним хоче зустрітися хтось із далекого минулого. Він захоче вас побачити ще сьогодні ввечері.
Так і сталося.
Увечері виходжу з готелю «Скалета» й рушаю сходами на пагорб. Годинникар Малеша зустрічає мене коло входу. Бачив з тераси, як я підходжу. Відразу мене впізнав. Каже, що в мене татова хода. Питає мене, чи він ще живий. А мама? Замовкає на кілька хвилин після моїх відповідей. Заводить мене в простору вітальню. На боковій стіні, одна під одною, чотири мисливські рушниці. Згадую Діса. Дивується, що я пам’ятаю його улюбленого пса. Саме час вирішити енігму.
— Як Діс прибув аж із Англії?
— Він вів свій родовід із псарні англійської королеви. Він мені цуценятком дістався на Бріонах. Знаєш, я ж там бував регулярно, обслуговував годинники.