І тому — Лізетта. Тому — Тітовий годинникар, Ладо Лесковар, Ремаркові герої, Хітероти, Тишма, Веско Крмпотич, знані й незнані, які лише промайнуть об’єктивом свідомості. Всі вони — архітектурні елементи, які будують життя. Як і саме життя — матеріал, наочний чи не дуже, для хтозна скількох тисяч інших життів, або лише силует безіменної людини на фотографії якогось японського туриста на Площі Сан Марко у Венеції.

Що таке роман, як не спроба зв’язати кілька кадрів повсякдення причинно-наслідковим зв’язком, вивільнити історію, яка вже існує, як існує скульптура в необробленій брилі. Кожен у собі носить невидиму бібліотеку, хор ненаписаних романів.

Бринять тротуари і залізничні колії.

Наприкінці серпня 1991 року я повертаюся з літньої відпустки, — з Пули до Белграда, — одним із останніх поїздів, які ще курсують коліями «Югославських залізниць». Десь після Загреба, коли пасажирські потяги виправдовують визначення «швидкий» і «експрес» та врешті прискорюються на славонських рівнинах, із закутку купе озивається стара пані:

— Це ти, Драгане? Бубин і Воїн син?

Ми були самі, одна пара тільки-но вийшла з купе. Поїзд різко уповільнився, в’їжджаючи на якусь станцію. Наступні чотири години особа, яка представилася як Радмила — дружина майора авіації, якого я пригадував лише на ім’я, але зовсім чітко пам’ятав широку терасу їхньої квартири в центрі Пули, на якій ми з сестрою гралися, — нанизувала кадри життєпису, постійно змінюючи оптику. Була маленькою вихованкою інтернату Вчительської школи в Шабаці, ділила одну шафу з моєю мамою, а наступної миті вже пророче змальовувала світ, який настане після війни, що ось-ось почнеться. Тоді відсутнім голосом, більше для себе, констатувала, що моя мама була хворобливо педантичною й одного разу розплакалася, коли їхню шафу не проголосили найохайнішою в усьому інтернаті.

Мене вона відразу впізнала за рухами, якими я запалив цигарку в коридорі вагону. Копія батька, — сказала вона. Її Влатко помер минулого року. Інфаркт. Вона їде до сестри в Стару Пазову за якимись документами. Різко понижуючи голос, якимось страшенно довірливим тоном повідомляє мені, як сумно, що все це так закінчилося. Я не реагував, і вона кілька разів повторила, що ніколи не зрозуміє, чому моя мама, без усякого пояснення, увірвала з ними знайомство. Чи я знаю, що мої батьки, можливо, ніколи б навіть не познайомились, якби вона буквально не витягнула мою маму на екскурсію редакції «Службені ліст» на Фрушку гору? Якийсь час намагаюся стежити за оповіддю особи, котра ніби-то причетна до моєї появи в цьому світі.

Однієї миті Радмила згадує дивовижу, правдивість якої в мене відразу викликала сумнів. Я приписав це образі на вчинок моєї мами, на оте раптове віддалення й уривання дружби, що тривала понад три десятиліття. Начебто мама в інтернаті ревниво ставилася до дівчат, які отримували любовні листи, а їй ніхто не писав, тож вона почала писати любовні листи сама собі.

Наступні чотири години, скільки тривала подорож до Старої Пазови, моя супутниця не вмовкала. Час від часу я заплющував очі, вдавав, що дрімаю. Чи виходив у коридор покурити. Тільки-но я повертався до купе, вона продовжувала монолог. Згадувала багато імен, нанизувала топоніми, пригадувала плітки й події, снувала Пулою шістдесятих років двадцятого століття. Не оминаючи нагоди засипати мене неважливою інформацією — від цін у рибному магазині та на ринку і до імен лікарів, в яких легко можна було отримати лікарняний. Ця увага до кожної безглуздої деталі, ця відчайдушна спроба тримати все під контролем нагадала мені мою маму. Чи переді мною ще один представник товариства неприкаяних душ? У темряві заплющених очей я слухав звіт її розсіяного розуму й не міг дочекатися, коли ми нарешті приїдемо до Старої Пазови і я звільнюся від набридливої супутниці, яку доля вдови вже певним чином списала з рахунків життя.

Перейти на страницу:
Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже