Кілька років тому в новосадському дворику Католицької церкви я побачив високу брюнетку. Сутеніло, і щойно ввімкнули вуличне освітлення. Вона походжала від рогу до рогу, озиралася, немов чекає на когось. Я стояв вражений, не зводячи погляду з її тіла, яке ледь прикривала коротка сукенка з глибоким декольте. А потім звідкілясь випірнув товстий п’ятдесятилітній чолов’яга, підійшов до неї, і після короткої розмови вони ввійшли до ближнього будинку.
«Втекла здобич, мій Велікичу», — чув я всередині Тишмін голос.
Я був у його місті, у сутінках, коли обриси втрачають гостроту й жадання охоплює душу й тіло, і немає того місця, де можна знайти спокій. Ходити, лише ходити, без мети. Всі ті люди, які проминали, жінки, на яких я крадькома поглядав, фасади й вітрини, парки, площі, набережні знайшли свої непроминальні відтиски в книгах Тишми. І хоча він уже багато років спочиває на новосадському цвинтарі, його герої продовжують своє повсякденне життя під якимись іншими іменами. Приходять у цей світ уже давно внесені до Тишминого реєстру.
Як пес-шукач, я вирушив у ніч, нишпорив вузькими вулицями і провулками довкола дворику Католицької церкви. Весь час мені привиджувався Тишмин образ, його хитрувата усмішка, що зупинилася десь на пів дороги, ще до того, як співрозмовник здатен, не дай боже, відчути трохи тепла.
Повторював подумки слово «здобич», яке Тишма стільки разів вимовив того вечора в Гамбурзі. Все, що він казав, було гостре, оголене до краю. По кілька разів міг повторити якесь дотепне спостереження, чекаючи на мою реакцію. Я пом’якшував його діагнози, ніби і я винен, що справи такі, як вони є, переважно погані.
— Весь час ото ходите манівцями. Тому й не можете в бордель? — сказав, по-диявольськи виблискуючи очима. — А хотіли б? Чи не так?
Я непевно відмахнувся рукою і взявся за нову цигарку.
Того ранку за сніданком він сказав мені, що вже давно не палить. Коли я підкурював цигарку, його дрібні очі підскакували. Тому я палив багато і з кожною цигаркою давав йому відчути, що я в найкращих роках, безтурботний; не купуюся на його провокації; між нами пролягло ціле покоління. Він немов відчував причини моєї непроникливості. Буркотливо продовжував далі.
— Нікого не обминули. З кожним трапляється приблизно те, що йому належить за його схильностями й можливостями. Врешті кожен сам визначає, де має бути. Ніде ми не опиняємося просто так, випадково.
— Хочете сказати, що кожен із нас собі щось дозволяє чи не дозволяє.
— Саме так, — сказав Тишма. — Ось, ви собі не дозволяєте борделі.
— Якби було так, кожен би собі дозволив славу, гроші, жінок…
— Цікава у вас послідовність, — перервав мене Тишма.
— Просто вона ховає те, що для мене найважливіше. Через вроки. Я забобонний. Інакше на першому місці було б здоров’я.
— Тому й палите, для здоров’я. Бачу, ви станете гіршим мізантропом, ніж я.
— Звідки ви це знаєте?
— Тягар невимовленого рано чи пізно таки має бути скинутий. Якби не так, хіба ж би ми тоді взагалі писали? А ви ніяк за цю справу не візьметеся?
— Звідки ви це знаєте? Може, ви читали мої книги?
— Ні. Але читаю те, що ви говорите по газетах. Ви дуже наївний.
Замовк на хвилину.
— Для чого ви вигадуєте?
Речення, яке на чотири роки пізніше в коридорі будинку для старих вимовить моя мама; речення, яке вона стільки разів повторятиме під час наших нестерпних зустрічей, коли ми обоє замовкали, і я не міг дочекатися, поки піду з того передпокою злиднів.
— Чи ви хоч колись придивляєтеся до тротуарів, якими ходите? Прислухайтеся до них. Є що почути, — сказав Тишма. — Ось, ви б могли написати роман про тротуари. Подумайте про це.
Тим часом багаж збільшився. Я дедалі менше вигадую. Розсортовую пережите. Часто чую речення, вимовлене в дуеті моєю мамою і Тишмою. Яка б це була зустріч! Вона — вся виплетена зі складних зав’язок, побоювань, замовчувань і дріб’язкових облуд; і він — оголений, прямий, зухвалий. Хто знає, може, вони колись розминулися на вулиці, у ті повоєнні часи, коли Тишма жив у Белграді та блукав ночами Савським причалом у пошуках здобичі біля готелю «Брістоль» і стрімкими вулицями під ринком «Зелені Венак», там, де була редакція «Службені ліст», в якій мама працювала, коли повернулася з Рієки.
Коли я опиняюся в незнайомому місті, вирушаю навмання на прогулянку, спокійний і безіменний, майже невидимий; з кожним кроком занурююся все глибше в обриси якогось альтернативного життя, яке могло тут статися; обстежую лабіринти історій, які відбулися до мене, вивчаю неозору книгу генетики, де з енциклопедичною точністю зафіксований кожен феномен життя предків. Вони йдуть зі мною, німі та тихі; шостим чуттям вивчаю ту величезну спадщину, ту дідизну, яку не можна просто так відкинути, її освоюєш з кожною прожитою хвилиною; так і я стаю ще одним у тій юрмі, у тій свиті без початку, що рачкує з глибин існування в день прийдешній.