Втім проблемою стають ті, хто не погоджуються на маніпуляцію, не приймають поділ на добрих і поганих хлопців та псують договір за замовчуванням, який дозволяє уникати всього, що стирає межі між крайнощами. Бо для того, щоб світ, в якому прибуток є верховним божеством, існував, потрібен постійний двигун — війна. Лише війна забезпечує нові цикли, дає поштовх науці й технологіям, оживляє промисловість, пришвидшує споживання, байдуже чи це зброя, чи ліки, чи газети. Єдина умова — завжди мають існувати Ми й Вони. І щоб було якомога менше тих, які виживають між, у безодні помежів’я.
Щоб Ми й Вони могли існувати, потрібні посередники, самопроголошені речники жертв воєнного пекла, які свідчитимуть так, як того вимагають їхні роботодавці. Це робота для професійних миротворців, для людей пера, поетів і публіцистів; мандрівний театр паразитів, які харчуються жертвами. Вони звертаються до малих звичайних людей, до тих, хто йде лінією найменшого спротиву, схильних до нацизму й інших тоталітарних ідеологій. Малі звичайні люди хочуть влитися в маси, бо це не болить, бо так вони жодним чином не виділяються, адже іноді виділятися небезпечно, особливо в темні часи. Бути завжди у більшості, уникнути особистої відповідальності. Захиститися тентом боягузтва, конформізму й опортунізму.
Я виростав у світі малих незвичайних людей, які не мирилися з несправедливістю, — байдуже, чи це стосувалося них самих, чи когось незнайомого на іншому континенті. Моя мама була прикладом тієї малої незвичайної людини, яка не погоджується підкорятися грубій силі; мала відвагу протистояти натовпу чи на пляжі, чи в кіно; вела заздалегідь програні битви; ніколи не відступала.
Переламна подія в моєму дитинстві трапилася тоді, коли я з однієї енциклопедії дізнався, що в преріях Північної Америки до Колумба жило близько двадцяти мільйонів індіанців. Через чотири століття їхнє число звелося на пів мільйона в’язнів резервацій. Я страждав через це. Поклявся, що коли виросту, помщуся за них. Що вивчу й опишу всі злочини, скоєні проти них. Збережу індіанських воїнів від забуття у своїх майбутніх романах.
Дивився і пам’ятав. Довго готувався до письменницького ремесла.
Мама вірила в силу писаного слова. На всіх книгах, які мені подарувала, стоїть присвята: «Драгану від мами». Не пропускала нагоди підписатися й на окремих книгах багатотомних видань, тринадцять її присвят прикрашають Прустові «Пошуки втраченого часу».
«Драгану від мами» стоїть і на восьми томах вибраних праць Зигмунда Фрейда. І на всіх трьох томах «Віннету» Карла Майя, які купили в одній люблянській книгарні.
Якби могла, підписалася б і на логарифмічних таблицях. Скільки разів брала з мого столу книжечку у твердій палітурці димчастого кольору і з пієтетом вимовляла імена авторів: «О. Шлемілх і Ю. Майцен», а потім — завжди однаковий коментар: «Якщо хтось і заслужив, щоб знали їхні повні імена, так це вони».
Обожнювала колонки багатозначних чисел. Облаштувати світ за таблицями, кожному дню дати шифр — це було її мрією.
Вранці перед випускним іспитом з математики урочисто повідомила мені їхні імена: Оскар і Юрай. Не знаю, як довго зберігала цю інформацію, аби повідомити саме тоді, у той час, коли мені потрібно було зміцнити впевненість у собі. Була така зачарована випадковостями й збігами, що часто сама їх і продукувала. Утім дрібка фальсифікацій не ставила під сумнів закономірність самої події.
Розробила особисту кабалу, в таємниці якої мені не вдалося проникнути. Хвалилася, буцімто у дівоцтві, відпочиваючи на Адріатиці, наперед знала, як пройде той відпочинок, за номером кімнати, яку їй давали на рецепції. Мала свої добрі й погані числа.
Через чотири роки після випускних іспитів на моєму нічному столику в готелі «Скалета» лежить книжечка Оскара Шлемілха і Юрая Майцена. Тріумф маминої кабали! Цифра «4» — символ вірності й дисципліни, доброї організації та обережності.
— Скажи, хіба це може бути випадково? — чую її голос. — Саме через сорок років Горан Бан повернув тобі таблиці.
Обурююся. Вічно щось вигадує, ніколи не дивиться в очі світові довкола себе. Борець за істину, який все життя провів у неправдах і помилках.
— Бог з тобою, — каже ображено.
Посилає мені отой свій зажурливий погляд, коли на хвилинку відкривається й показує свою неміч: очі її зволожуються, вуста тремтять на межі плачу, а долонями збирає невидимі дрібки зі столу. Здається, що вона відступає, приймає поразку, розуміє помилку. Але це тільки частина її стратегії — вибороти в співрозмовника
— Якщо так, що ти тут робиш? Чому ти не в Белграді? Не знаю більшого брехуна, ніж ти. Стільки книг понаписував і все тільки для того, щоб влаштувати там собі схованку.
Продовжує далі, спритно використовуючи моє побоювання заперечувати їй.