Якось пополудні, без попередження, вона з’явилася в його помешканні й ще з дверей розпочала монолог. Це ж як йому не соромно писати таку брехню? Виносити на загал інтимне життя батьків? Хіба він не має нічого святого? За яким правом він згадує і про неї? Ні, її не цікавить, що таке оця
Ти — гендляр! Але, якщо ти вирішив бути таким нещадним до себе, — продовжила вона, не переводячи дух, — чому ж ти промовчав про своє стажування у Союзі комуністів? Не був повнолітнім? І що? Це не полегшуюча обставина. Хіба твоя брудна білизна чистіша, ніж в інших?
— Так, у третьому класі гімназії мене прийняли до Союзу комуністів. Урочисте вручення партійних квитків було того ж дня, що й контрольна з математики. Це був мій єдиний мотив: уникнути контрольної, — виправдовувався він. — Я не ходив на жодні збори, і через три місяці мене викреслили зі списків.
— А чому ти не згадав про це в романі? А про мої сімнадцять п’ятірок не забув. Мені тоді було вісім років, вдвічі менше, ніж тобі, коли ти став членом Союзу комуністів.
Він мовчить. Вона продовжує.
— Мама не винна, що ти кепсько плаваєш. І як ти нас змалював, як маскотів.
— Але Нено, це ж були ми…
— Не згадуй моє ім’я! Ніде! Ти зрозумів?!
Раптом на її обличчі — погляд матері. Ніздрі роздулися від люті, вуста зімкнені, голова нахилилася, немов цілиться в якусь точку в просторі. Ще тільки хай би долонями прибирала невидимі дрібки зі стола.
Як вона не розуміє, що правда — це щось набагато більше, ніж гарні слова? Прикликати дух доби. Зустрітися зі слабостями, помилками, ілюзіями. Побачити своє минуле не очима підкупленого судді. На порозі старості віднайти те, що замовчувалося й витіснялося, все те, що було найглибшим соромом все життя. Чи може бути щось ціннішим?
Вона мовчить. Він продовжує.
Немов це було вчора, бачить її на чорно-білому екрані телевізора. Все їхнє товариство з Губчевої вулиці зібралося того недільного ранку в Лізетти, щоб подивитися трансляцію фестивалю «Діти співають — Загреб 1964». Її пісенька — про сонечко. Вбрана в платтячко з крильцями з тюлі. Це було мамине творіння. Не лише вбрання, а й весь виступ.
— Її задум полягав у тому, щоб ти весь час торкалася кінчиками пальців краєчку сукенки, час від часу зводила погляд кудись угору й часто усміхалася. Пригадую, як вона тебе вдома прослуховувала. Ти співала, а вона визначала рухи для кожної строфи.
— На генеральній репетиції в загребській студії я була найкращою. Я легко дійшла до фіналу, але не завоювала ні першого, як усі думали, ні третього місця.
— Мама була у відчаї.
— Ти знаєш? Ти там був?
— Пригадую, які ви похнюплені повернулися із Загреба.
— Але ми не були в розпачі, — каже сестра. — Найцікавішим мені видався ліфт у готелі. Я постійно каталася вгору-вниз. І, будь ласка, не тлумач мені зараз символіку. Нічого дивного. Я вперше в житті побачила ліфт.
— Вона мала тобі дозволити бути природною, а не нав’язувати свій сценарій. Вона задушила твою спонтанність.
— Може тоді, у тому бісовому фіналі, ну, то й що? Але я не піддалася. Я завжди робила те, що я хочу. Не так, як ти, — те, що хотіла мама. Чи знаєш, що ти — викапана вона? Копія. Коли за щось візьмешся, відступиш. Ех, це ж треба таке пригадати, мій фінал пів століття тому. І, кажеш, мама була у відчаї?
— Так. Хіба ти забула оті наші поїздки потягом, коли вона нас вихваляла понад міру? Завжди підкреслювала, що ти на фестивалі в Загребі взяла перше місце.
— Ну, гаразд, чим відрізняється її брехня про мою перемогу на фестивалі від твого замовчування тримісячного перебування в Союзі комуністів.
Подивилася на годинник. Мусила відразу йти. Запізниться на батьківські збори.
— Мама просто регулювала повсякдення згідно зі своїми мірилами справедливості. Хотіла зробити світ кращим. Вона не була ні лицеміркою, ні невдахою, — сказала сестра на прощання. — І більше не смій мене згадувати!
Він приїхав до Пули одного вітряного березневого ранку нічним автобусом з Белграда. Пішки попрямував до готелю «Скалета». Коліщата валізи видавали неприємний звук, заки він долав коротку відстань від автовокзалу до готелю, в якому чотири місяці тому провів цілий тиждень. Здавалося йому, що минув вже рік від Книжкового ярмарку й тих поневірянь містом свого дитинства. Раннього дополудня пішов до головної пошти й у віконечку рекомендованих поштових відправлень отримав листа, надісланого місяць тому.