Цієї суботи по обіді Ніна влаштовує маленьке засідання членкинь
Асоціації батьків і вчителів на задньому подвір’ї будинку. На цій
зустрічі вони мають спланувати проведення заходу під назвою «День
просто неба», протягом якого діти кілька годин проведуть за містом.
Бозна-чому готуватися до цієї події потрібно кілька місяців поспіль.
Останнім часом Ніна тільки про неї і торочить без угаву. А ще вона
надіслала мені щонайменше десяток повідомлень з нагадуванням
заїхати до відділу кулінарії у крамниці — по перекуски.
Я вже починаю нервувати, тому що, коли прокинулася вранці, у
будинку як завжди була свинарня. Не знаю, як таке стається. Може, оті
свої ліки Ніна вживає від якогось психічного розладу, що змушує її
прокидатися серед глупої ночі та влаштовувати розгардіяш? Може, річ
саме в цьому?
От, наприклад, я не уявляю, як за ніч ванні кімнати можуть
опинитися в такому стані. Коли вранці приходжу прибирати до її
ванної, зазвичай на підлозі валяються щонайменше три або чотири
рушники, мокрі до рубця. На рукомийнику завжди засохла зубна паста, яку доводиться відшкрібати. А ще Ніні чомусь страшенно не до
вподоби вкидати брудну білизну в призначений для неї кошик, тому в
мене десять хвилин з гаком забирає те, щоб підібрати з підлоги її
бюстгальтер, спіднє, штани, колготки й усе інше. Хвалити бога, принаймні Ендрю мистецтво вкидання брудних речей до кошика
опанував. А ще ж є речі, які треба не прати, а віддавати до хімчистки, і
таких чимало. Ніна свій одяг не сортує, а якщо, боронь боже, я
припущуся помилки стосовно того, що вкидати до пральної машини, а
що відносити до чистки… Мене за це стратять, без варіантів.
І ще одне. Обгортки від смаколиків. Фантики від цукерок я вигрібаю
з кожної щілини Ніниних спальні й ванної. Мабуть, от воно, пояснення
того, що моя господиня тепер на п’ятдесят фунтів погладшала
порівняно з тим, якою була на світлинах, знятих тоді, коли вони з Енді
щойно познайомилися.
Коли будинок нарешті прибрано згори і донизу, речі відвезено до
хімчистки, решту одягу випрано й випрасувано, часу в мене лишається
зовсім обмаль. Нінині гості прийдуть за годину, а я ще не впоралася з
усіма дорученнями, отриманими від моєї господині. Зокрема, не
забрала з кулінарії закуски. Якщо спробую пояснити їй, у чому річ, вона мене достеменно не зрозуміє. Зважаючи на те, що Ніна мало не
звільнила мене минулого тижня, коли заскочила нас із Ендрю на
перегляді «Сімейної ворожнечі», права припуститися помилки в мене
тепер немає. Треба зробити все, щоб цей вечір минув гладесенько-рівнесенько.
Спускаюся на заднє подвір’я. У Вінчестерів воно чи не найгарніше в
усьому районі. Ензо доклав для цього максимум зусиль: живопліт
підстрижено так бездоганно рівнесенько, наче поралися над ним з
лінійкою. У кутках подвір’я клумби, що додають кольорів тутешньому
пейзажу. А моріжок такий зелений і трава там така соковита, що я
насилу долаю спокусу впасти на неї горілиць і повалятися досхочу.
Однак, вочевидь, мої господарі сюди не вчащають, бо всі меблі на
патіо встигли припасти щільним шаром пилу. І взагалі все тут укрито
щільним шаром пилу.
Боже милий, та в мене ж
— Міллі? З вами все гаразд?
За спиною в мене стоїть Ендрю, убраний вряди-годи не у свій
офіційний стрій. На ньому блакитна сорочка поло та слакси кольору
хакі. Але якимось чином у цьому вбранні він навіть привабливіший, ніж у дорогезному діловому костюмі.
— Усе гаразд, — бурмочу я.
Відверто кажучи, мені взагалі не варто з ним розмовляти.
— У вас такий вигляд, наче ви от-от розридаєтеся, — зауважує
Ендрю.
Тильним боком долоні зніяковіло витираю очі.
— Усе гаразд. Просто забагато роботи перед цим засіданням
Асоціації батьків і вчителів.
— Ой, ну це точно сліз не варте. — Він насмішкувато зламує брову.
— Ці жіночки з АБВ все одно знайдуть, до чого причепитися, хоч би
як ви тут увихалися. Вони справдешні мегери.
Щось звучить це
— Слухайте, можливо, в мене є… — Він порпається в кишені й
видобуває звідти доволі пожужмлений паперовий носовичок. —
Повірити не можу, що в мене в кишені оця штука, але от.
Видушую усмішку й беру носовичок. Висякаюся та відчуваю запах
лосьйону, яким Ендрю користується після гоління.
— Отже, — каже він, — чим я можу вам допомогти?
Хитаю головою.
— Усе гаразд. Я впораюся.
— Але ж ви плачете. — Він спирається ногою на брудний стілець. —
Я серйозно. Не такий уже я нікчема, не думайте. Просто скажіть, що
мені зробити. — Я вагаюся, і він додає: — Послухайте, ми ж обоє
хочемо, щоб Ніна не засмучувалася, так? А це єдиний спосіб цьому
запобігти. Якщо я не втручатимуся і ви щось напартачите, вона
достеменно перейматиметься.
— Гаразд, — бурмочу я. — Ви мені дуже допоможете, якщо
привезете закуски з кулінарії.
