Але тепер усе змінилося. Тепер він вважає мене звичайнісінькою
злочинницею.
Скидаю ковдру. У кімнаті страшенно спекотно, навіть уночі.
Якби ж то в мене була змога відчинити те бісове вікно! Утім щось я
сумніваюся, що Ніна зголоситься зробити бодай щось, аби мені тут
було затишніше.
Зрештою спускаюся до кухні. У моїй кімнаті є отой крихітний
холодильничок, але в ньому власне продуктів немає. Він занадто
маленький, щоб там щось зберігати. Оті три пляшечки з водою, що їх
залишила мені Ніна, — це практично все, що там є.
Спустившись на кухню, я помічаю, що на задньому ґанку горить
світло. Нашорошено суплюся, підходжу до задніх дверей. Аж тоді
розумію, що надворі хтось є.
Це Ендрю.
Самотою сидить на стільці, цмулячи пиво з пляшки.
Тихенько прочиняю задні двері. Ендрю спантеличено дивиться на
мене, але ніц не каже. Натомість відпиває ще один ковток пива.
— Привіт, — кажу я.
— Привіт, — озивається він.
Я стискаю руки.
— Можна сісти?
— Певна річ. Влаштовуйся.
Ступаю на холодні дерев’яні мостини ґанку й опускаюся біля Ендрю.
От би й мені зараз пляшечку пива. Ендрю навіть не позирає на мене.
П’є собі, дивлячись на здоровезне подвір’я, яке простерлося перед
ним.
— Я хочу дещо пояснити. — Кашляю, прочищаючи горло. — Тобто
пояснити, чому не розповіла тобі про…
— Ти не мусиш нічого пояснювати. — Він кидає на мене короткий
погляд, а відтак знову зосереджується на пляшці у власних руках. —
Цілком очевидно, чому ти мені не розповіла.
— Я хотіла це зробити.
Це неправда. Я не хотіла нічого йому розповідати. Я не хотіла, щоб
він знав, хай навіть приховати власне минуле було від самого початку
дурнуватим задумом.
— Хай там як, мені дуже шкода.
Він ледь погойдує пляшку в руках.
— То за що ти сиділа?
Як прикро, що в мене немає пива.
Розтуляю губи, але, перш ніж устигаю зрозуміти, що саме варто
відповісти на це запитання, він каже:
— Забудь. Я не хочу знати. Мене це не обходить.
Закушую губу.
— Послухай, мені справді шкода, що я тобі не розповіла. Я хотіла
просто залишити минуле в минулому. Це зовсім не через якісь лихі
наміри.
— Еге ж…
— Я… — Дивлюся на власні долоні, складені на колінах. — Я
соромилася. Не хотіла, щоб ти погано про мене думав. Твоя думка
багато для мене важить.
Він скидає голову, щоб глянути на мене. Погляд його у тьмяному
світлі ліхтаря над ґанком здається на диво лагідним.
— Міллі…
— Також я хочу, щоб ти ще дещо знав… — Я глибоко вдихаю. —
Тоді, вночі, все було чудово. То була одна з найкращих ночей у всьому
моєму житті. І це завдяки тобі. Отже, хай би що сталося, дякую тобі за
ту ніч. Я… я просто мала тобі це сказати.
Зморщечка пролягає між його бровами.
— Мені теж було чудово. Я не почувався таким щасливим уже… —
Він тре перенісся. — Уже дуже довго. І навіть не усвідомлював цього.
Якусь мить ми дивимося одне на одного. Повітря між нами просто
вібрує від напруження. І з його погляду я розумію, що Ендрю теж це
відчуває. Він озирається на задні двері та, перш ніж я встигаю
зрозуміти, що відбувається, накриває мої вуста своїми.
Він цілує мене, здається, цілу вічність, але насправді все триває, мабуть, зо хвилину. Коли він відсторонюється, в очах його я бачу
гіркий жаль.
— Я не можу…
— Я знаю…
Не судилося. З багатьох причин. Якби він зважився, я пристала б на
це. Навіть попри те, що це означало б, що Ніна стане моїм лютим
ворогом. Я зголосилася б ризикнути. Заради нього.
Утім зараз я зводжуся й полишаю його на ґанку разом з його пивом.
Дерев’яні сходинки під моїми босими ногами крижані. Підіймаюся
на другий поверх. Голова в мене досі паморочиться від поцілунку, губи
печуть. Неможливо, щоб це сталося востаннє, щоб ніколи більше не
повторилося. Просто
Його почуття до мене щирі. Хай навіть Ендрю відомо тепер про моє
минуле, я досі йому подобаюся. Єдина проблема полягає в тому, що…
Стривайте-но. А це в нас що?
Завмираю на горішній сходинці. Там, у коридорі другого поверху, маячить якась тінь. Мружуся, намагаючись роздивитися примару в
темряві.
А тоді тінь рухається.
Не стримавшись, зойкаю і мало не злітаю сторчаком зі сходів.
Хапаюся за бильця, останньої миті просто дивом утримавшись на
ногах. Тінь суне до мене, і тепер я бачу, хто це.
Ніна.
— Ніно… — видихаю я.
Що вона робить у коридорі? Хіба була на першому поверсі? Чи вона
бачила, як ми з Ендрю цілувалися?
— Привіт, Міллі.
У коридорі темно, але білки її очей мало не світяться в темряві.
— Що… що ви тут робите?
Вона зневажливо форкає. Світло місяця підсвічує її обличчя, і на
нього лягають моторошні тіні.
— Це, власне, мій будинок. Я не мушу звітувати вам про те, чим
займаюся.
Власне, це насправді геть не її будинок. Господарем у маєтку є
Ендрю. Якби вони не були одружені, вона взагалі не мала б права тут
жити. Якщо він вирішить усе ж таки обрати мене й дати їй відкоша, цей будинок стане
