Ніна дивиться на підлогу, де у світлі лампи виблискують маленькі
скляні скалки.
— Оце так, Міллі, — зітхає вона. — Будь ласка, обережніше
наступного разу.
Я працюю тут уже кілька місяців і жодного разу нічого не впустила й
не розбила. Ну, хіба за винятком тієї ночі, як вона заскочила нас із
Ендрю, коли ми дивилися «Сімейну ворожнечу». Але вона про той
випадок не знає.
— Так, звісно. Перепрошую. Я зараз принесу пилосос.
Ендрю проводить мене поглядом, коли йду до комірки з
господарським причандаллям (яка трохи більша за мою спальню
нагорі), відношу туди віник і приношу натомість пилосос. На обличчі в
нього зболений вираз. Хай там що він хотів сказати мені хвилину тому, йому досі кортить це промовити. Але він не може цього зробити —
адже Ніна поряд.
Чи може?
— Поговорімо згодом, — видихає він мені на вухо й слідом за Ніною
йде до вітальні, де вони чекають, поки я приберу. — Гаразд?
Киваю. Я не знаю, про що він хоче зі мною говорити, але, як на мене, це добрий знак. Ми ж домовилися були більше ніколи не згадувати
того, що сталося вночі в готелі «Плаза». Якщо він хоче переглянути це
рішення…
Але наперед сподіватися не варто.
За десять хвилин я все прибираю і кличу Ендрю з Ніною, які чекали
у вітальні. Вони обоє сидять на канапі, тільки в різних її кутах. Обоє
втупилися в телефони, навіть не намагаючись поговорити одне з
одним. Я вже помітила, що всі вечері в них тепер минають так само.
Слідом за мною вони повертаються до їдальні. Ніна сідає за стіл
навпроти Ендрю. Вона дивиться на тарілку зі свинячим товчеником під
яблучним соусом і броколіні. Усміхається мені, і саме тоді я помічаю, що її яскраво-червона помада трохи розмазалася. Через це вона
скидається на того лиховісного клоуна із жахачок.
— На вигляд просто дивовижно, Міллі.
— Дякую.
— А пахне як чудово, еге ж, Енді? — питає вона.
— Мммм. — Чоловік береться за виделку. — Дуже приємно, так.
— Я впевнена, — веде далі Ніна, — що у в’язниці ви такого не
куштували, еге ж, Міллі?
Драстуйте-приїхали.
Ніна лагідно осміхається мені цими своїми лиховісними червоними
губиськами. Ендрю, який сидить навпроти неї, вражено витріщився на
мене. Цілком очевидно, що він не знав.
— Гм… — видушую я.
— Чим вас там годували? — з притиском питає Ніна. — Мене
завжди цікавило, яке меню за ґратами. Чим годують у в’язниці?
Не знаю, що на це відповісти. Заперечувати немає сенсу. Їй усе
відомо про моє минуле.
— Нормальне там меню.
— Що ж, я сподіваюся, ви, готуючи нам, не надихаєтеся тамтешніми
смаколиками, — сміється вона. — Хай воно так і буде надалі. Ви
розумничка.
— Дякую, — бурмочу я.
В Ендрю обличчя геть пополотніле. Певна річ, він гадки не мав, що я
була у в’язниці. А мені на думку не спадало в це його втаємничити.
Якимось чином, коли я була поруч із ним, цей період мого життя
здавався подіями з далекого минулого — наче з якоїсь іншої
реальності. Але для більшості людей це не так. Більшість людей
охарактеризує мене одним-єдиним поняттям. Колишня ув’язнена.
А Ніна хоче пересвідчитися, що я знаю своє місце.
Просто зараз мені страшенно кортить опинитися якнайдалі, аби не
бачити враженого обличчя Ендрю. Я розвертаюся, збираючись вийти з
кімнати. І вже дістаюся сходів, коли Ніна гукає мене.
— Міллі?
Зупиняюся, завмираю. Мені потрібна вся моя стриманість, щоб не
гримнути на неї, коли я озираюся. Повільно повертаюся до їдальні, натягнувши на обличчя нещиру посмішку.
— Так, Ніно?
Вона супить брови.
— Ви забули поставити на стіл сільницю й перчанку. І, хоч як прикро
це визнавати, товченик недосолений. Наступного разу не шкодуйте
приправ.
— Так, авжеж, я зрозуміла.
Іду на кухню, беру сільницю й перчанку з креденса. Від Ніниного
стільця в сусідній кімнаті до них — насилу шість футів. Приношу їх до
їдальні та попри свої спроби тримати себе в руках з гуркотом ставлю їх
на стіл. Коли дивлюся на Ніну, кутики вуст у неї ледь смикаються.
— Дуже вам дякую, Міллі, — каже вона. — Будь ласка, наступного
разу не забувайте про це.
Сподіваюся, вона наступить на якусь скалку.
На Ендрю навіть не дивлюся. Бог знає, що він тепер про мене думає.
Повірити не можу, що я всерйоз розмірковувала була, буцімто в нас
може бути якесь спільне майбутнє. Ні, не розмірковувала, авжеж…
хіба уявила на хвильку. Урешті-решт, чого лишень у світі не буває. Але
це зараз уже не актуально. Він здавався таким нажаханим, коли Ніна
сказала, що я була у в’язниці. Якби ж то я могла пояснити…
Цього разу мені вдається потрапити нагору без Ніниних вимог
негайно повернутися і… не знаю, принести їй масло з іншого краю
столу чи щось на кшталт. Опиняюся на другому поверсі, потім
простую темними, вузькими сходами, які ведуть до моєї спальні.
Захряскую за собою двері, уже не вперше шкодуючи, що не можу
замкнути їх зсередини.
Опускаюся на ліжко, щосили стримуючи сльози. Цікаво, відколи це
