Однією рукою я притиснула до грудей наплічник, а другу простягнула містеру Джорджу, щоб він засунув мій вказівний палець у крихітний отвір хронографа.
Голка вп’ялася в подушечку пальця, і рубін спалахнув, заливаючи кімнату червоним світлом.
У голові запаморочилось, я заплющила очі й відчула, що відлітаю кудись ген-ген. Спромігшись за мить озирнутися, я не побачила ні містера Марлі, ні містера Джорджа, ні стола з хронографом.
Навколо значно потемнішало, у кімнаті горіла однісінька лампочка, освітлюючи за метр од мене мого дідуся Лукаса, що витріщив очі.
— Т… ти… що, не вийшло? — відчайдушно крикнув він. У 1956 році йому було двадцять три роки і він аж ніяк не скидався на вісімдесятирічного діда, яким я знала його в дитинстві. — Ти зникла там ззаду і тепер постала тут.
— Так, — гордо сказала я, відчуваючи, як у горлі зібрався клубок.
Дідусь помер, коли мені було десять. Можливість бачити його знову, за шість років по смерті, вражала мене і водночас лякала.
Лякало навіть не те, що у минулому він ще не був дідусем, якого я знала, а якоюсь незакінченою версією дідуся. Моторошним було відчуття того, що я для нього була цілком чужою людиною. Він навіть не уявляв, скільки разів я сиділа в нього на колінах, як він утішав мене історіями після смерті мого тата, як ми завжди бажали одне одному на добраніч зашифрованою мовою, якої ніхто, крім нас, не розумів.
Як і не уявляв того, як сильно я його люблю, а я не могла йому про це розповісти. Людям зазвичай не до вподоби, коли незнайомці говорять їм таке за кілька годин після зустрічі. Я чимдуж намагалася придушити це гірке почуття.
— Тут, напевно, минула одна хвилина. Тож вибачаю тобі досі не зголені вуса. Я ж за цей час встигла прожити два дні, за які відбулося страх як багато всього.
Лукас пригладив вуса і посміхнувся.
— Отже, ти просто вирішила знову… Хитрющий хід, онучко.
— Справді?! Якщо чесно, це ідея моєї подруги Леслі. Щоб упевнитися в тому, що ми зустрінемось. І щоб не гаяти часу.
— Атож, у мене все одно не було часу обміркувати подальші дії. А я вже збирався перепочити після твоєї появи і подумати про все оце… — Вн вивчав мене поглядом, схиливши набік голову. — Справді, ти трохи змінилася, відколи ми бачилися минулого разу. Не було цього обруча в твоєму волоссі, і взагалі ти якось схудла.
— Дякую, — сказала я.
— Це зовсім не комплімент. Вигляд маєш такий, ніби в тебе сталося щось прикре, — він ступив до мене крок, продовжуючи допитливо вивчати. — У тебе все гаразд? — лагідно запитав він.
«Краще не буває», — хотіла відповісти я, але — який сором — розплакалася.
— Краще не буває, — схлипнула я.
— О, так, — Лукас незграбно поплескав мене по спині. — І Іевже все так жахливо?
На хвилину слова застрягли у мене в горлі, а сльози струмували по моїх щоках. А я чомусь думала, що вже опанувала себе. Певно, лють може стати найкращою реакцією на вчинок Ґідеона — це буде так по-дорослому, так сміливо з мого боку. Крім того, годі вже мені лити сльози й скиглити, як героїні романтичних фільмів. Ксемеріус таки слушно обізвав мене маленьким фонтаном.
— Залишитися друзями! — видихнула я нарешті. Мій дідусь мав право знати. — Він хоче, щоб ми залишилися друзями і щоб я йому довіряла.
Прибравши руку з моєї спини, Лукас насупився, намагаючись зрозуміти, що до чого.
— І ти так плачеш, бо…
— Ще вчора він говорив, що кохає мене!
Збентеження у погляді Лукаса посилилося.
— Гадаю, це не найгірша основа для міцної дружби.
Мої сльози вичерпалися, ніби хтось вимкнув цей фонтан.
— Дідусю! Не присікуйся до слів! — крикнула я. — Спочатку він мене цілує, а потім я дізнаюся, що це такий тактичний хід, маніпуляція. А тепер він приходить із цим своїм «давай- залишимося-друзями»!
— Ох, ясно. От же ж… гм… свиня така! — Лукас досі мав дуже невпевнений вигляд. — Даруй, що я так допитуюсь, але ж ти зараз говориш не про цього хлопчину з де Віллерзів, номер Одинадцять, Діамант?
— Саме про нього, — відповіла я. — Ми говоримо саме про нього.
У дідуся вирвався стогін.
— Як? Не може бути? Ох уже ці фіфи! Дрібнота! Рибки нетямущі! Ніби мало їм проблем і без цих любовних історій. — Він дав мені хусточку, забрав наплічник і бадьоро мовив: — Годі голосити! Скільки ми маємо часу?
— О десятій вечора за твоїм часом я стрибну назад, — порюмсавши, я, на диво, почувалася наразі набагато краще, ніж раніше, коли була сповнена люті й поводилась як доросла. — Що ти там казав про рибку? Я й справді наче трохи зголодніла.
Почувши таке, Лукас розсміявся.
— Ну тоді ходімо нагору. Ці стіни тиснуть на мене, чи що. До того ж я маю зателефонувати додому і попередити, що повернуся пізніше, — він відчинив двері. — Виходь, рибонько. Дорогою можеш мені все розповісти. І не забудь, на випадок, якщо хтось тебе побачить, — ти моя кузина Гейзел, яка приїхала з села.
За годину ми вже сиділи в кабінеті Лукаса, з головою зарившись у величезну кількість клаптиків паперу, переважно з датами, колами, стрілками і знаками запитання.
