— Спочатку рік. Нам потрібен 1852-й, отож я починаю ось із цього коліщатка, правильно? МDСССLІІ. А лютий за кельтським календарем — третій місяць, ні, себто четвертий…
— Стривай! Спочатку слід перев’язати твою рану і спокійно про все подумати!
— У нас обмаль часу, — заперечила я. — Оцей важіль, так?
Лукас боязко зазирнув через моє плече.
— Не поспішай! Усі числа треба перевірити, інакше… — Скидалося на те, що дідуся ось-ось знудить. — До того ж ніколи не тримай хронограф у руках, бо ще ненароком прихопиш його з собою в минуле. І ніколи не зможеш повернутися назад!
— Як це сталося з Люсі й Полом… — прошепотіла я.
— З міркувань безпеки відправимо тебе туди лише на три хвилини. Наприклад, з 12:30 до 12:33. У цей час леді Тілні сидить тут тихо-мирно і плете своїх поросят. Тільки не буди її, якщо вона задрімала, інакше в неї буде інфаркт…
— У такому разі про це б згадувалось у хроніках, чи не так? — перебила я. — Леді Тілні на вигляд міцний горішок, така не зомліє.
Лукас переніс хронограф на підвіконня і затулив його фіранкою.
— Тут ти напевне не наскочиш на меблі. Так, і не закочуй очі. Тімоті де Віллерз одного разу впав просто на стіл і, як на лихо, зламав ногу!
— А що, коли замріяна леді Тілні якраз підійшла до вікна і споглядає ніч надворі? Це не жарт, дідусю.
Обережно відсунувши його, я стала навколішки перед хронографом і відкрила клапан якраз під рубіном. Розмір отвору відповідав моєму пальчику.
— Стривай! Твоя рана!
— Її можна перев’язати і через три хвилини. Бувай! — сказала я, глибоко зітхнула і щосили притиснула палець до голки. Я вкотре відчула запаморочення, і у червоному світлі, поки Лукас говорив «Але я ще хотів…», усе розпливлося перед моїми очима і мої пригоди продовжилися.
Хроніки Вартових
За кілька секунд мої очі звикли до нового освітлення: самотньої гасниці на столі. Її приглушені теплі відблиски осявали обриси затишного натюрморту: кошик, кілька мотків рожевої шерсті, чайник на підставці й горнятко з трояндочкою. А посеред усієї цієї краси сиділа на стільці леді Тіл ні та плела. Угледівши мене, вона на мить зупинилась і поклала руки на коліна.
Від часу нашої останньої зустрічі вона неабияк постаріла, у рудому волоссі виднілися сиві пасма, а зачіска нагадувала коротку хімічну завивку. А втім, трималася леді Тілні досі велично та гідно, і цим одразу ж нагадала мені бабусю.
Вона навіть не намагалася закричати або замахнутися на
мене гострим гачком.
— Щасливого Різдва, — сказала вона.
— Щасливого Різдва, — озвалась я трохи зніяковіло. На мить я розгубилась, але потім опанувала себе: — Не бійтеся. Я не хочу брати вашу кров чи щось таке, — сказала я, виходячи з тіні гардини.
— Уся ця плутанина з кров’ю вже давно в минулому, Ґвендолін, — трохи дорікаючи, мовила леді Тілні, наче я мала й сама про це знати. — До речі, я вже не раз запитувала себе, коли ж ти прийдеш. Сідай. Чаю?
