Наступний день припав на неділю. За сприятливої погоди, як-от сьогодні, віолончеліст має звичку проводити ранки в одному з міських парків у товаристві пса та та однієї чи двох книжок. Пес ніколи не відбігає далеко, навіть коли сила інстинкту веде його за запахом від дерева до дерева, що всі вони помічені собачим племенем. Час від часу він задирає одну ногу, але тим і обмежується в справі задоволення своїх природних потреб. Оту другу, більшу, він дисципліновано справляє на подвір’ї будинку, в якому мешкає, тому віолончеліст не мусить ходити за ним, збираючи екскременти до поліетиленового пакету за допомогою спеціально винайденої для цього лопатки. Це ж уміти треба так виховати пса, можна було б подивуватися, якби не та надзвичайна обставина, що пес додумався до цього самотужки, він-бо певен, що музикантові, віолончелістові, митцеві, сповненому прагнення належним чином опанувати виконання бахової шостої сюїти опусу тисяча дванадцять у ре-мажорі, з огляду ту місію, задля якої він прийшов на цей світ, повторімо, він певен, що музикантові, віолончелістові, митцеві не личить підбирати з землі ще тепле гівенце свого пса чи будь-якого взагалі пса. Так не може бути, той-таки бах, для прикладу, ствердив яко`сь пес у розмові з господарем, ніколи нічого такого не робив. Віолончеліст відказав, що відтоді часи сильно змінилися, але так чи так мусив визнати, що бах і справді нічого такого не робив. Хоч музикант високо цінує літературу загалом, на підтвердження чого вистачить окинути поглядом середні полиці його бібліотеки, особливо йому подобаються книжки про астрономію та природничі науки, й оце сьогодні він прихопив із собою підручник ентомології. Зважаючи на недостатній попередній вишкіл, він не сподівається багато чого звідти навчитися, але його бавить інформація, що на землі існує майже мільйон ґатунків різних комах і що вони поділяються на два підкласи, крилатих, наділених літальними органами, і первиннобезкрилих, які їх не мають, і що серед них бувають прямокрилі, як-от сарана, таргануваті, як-от прусаки, богомолові, як-от боліварії, сітчастокрилі, як-от золотоочки, різнокрилі, як-от бабки, одноденки, як-от деякі мушки, волохокрилі, як-от ручайники, терміти, як-от білі мурахи, блохи, як-от скакелюхи, воші, як-от пухоїди, блощиці, як-от ковалики, рівнокрилі, як-от попелиці, двокрилі, як-от мухи, перетинчастокрилі, як-от оси, лускокрилі, як-от бражники, твердокрилі, як-от хрущі, та, нарешті, щетинкохвості, як-от лусочниці. Як можна бачити на поданій у книжці ілюстрації, бражник мертва голова це метелик із латинською назвою acherontia atropos. Метелик це нічний, у якого на спинці візерунок, подібний до людського черепа, розмір він може мати до дванадцяти сантиметрів, барва його темна, а задні крила жовто-чорні. І називається він atropos, тобто смерть. Музи´ці невтямки й невдогад, що смерть у захваті позирає над його плечем на кольорову світлину метелика. Вона захоплена, але й сколочена. Пригадаймо собі, що за перехід комах від їхнього життя до нежиття, тобто за їх убиття, відповідає не ця парка, а інша, чий спосіб виконання обов’язків у багатьох випадках, ясна річ, сходить на те саме, але й винятків не бракує, досить сказати, що комахи не вмирають з причин, дуже поширених серед роду людського, як-от від запалення легень, сухот, пістряка, синдрому набутого імунодефіциту, загальновідомого під назвою снід, унаслідок нещасних випадків на дорогах чи серцево-судинних негараздів. То все є речі, зрозумілі кожному. А от що тяжче збагнути, що збиває з пантелику ту смерть, яка й надалі визирає з-за віолончелістового плеча, це факт появи людського черепа, напрочуд чітко вималюваного, невідь-коли саме, при сотворенні світу, на волохатому попереку якогось метелика. Воно-то правда, що на людському тілі іноді теж можна побачити якісь метелички, але це ніколи не виходило за межі примітивного ремісництва, бувши простим татуюванням, тоді як з роду ніхто того не має. Імовірно, міркує смерть, був час, коли все живе зливалося водно, та потім, у ході розрізнення, воно поділилося на п’ять царств, бактерій, протистів, грибів, рослин і тварин, усередині яких, тобто царств, упродовж віків відбулися незліченні дальші розрізнення, то більші, то дрібніші, тож зовсім не дивно, що посеред такої плутанини, біологічної мішанини, деякі особливості одних істот повторилися в інших. Цим можна було б пояснити, наприклад, не лише бентежливу наявність білого черепа на спині метелика acherontia atropos, який, прецікава річ, іменується, крім як за смертю, ще й за назвою річки, що протікає в пеклі, а й не менш бентежливу подібність людського тіла до кореня мандраґори. Не знати, що собі й думати перед лицем нескінченних природних див, перед лицем таких величавих таїн. А втім, поки смерть і надалі пильно видивляється з-за віолончелістового плеча, її думки вже гайнули деінде. Вона, власне, зажурилася, порівнюючи, наскільки ліпше було б мати за своїх посланців оцих мертвоголових бражників, аніж дурнуваті листи фіолетового кольору, які спершу здалися були їй винаходом мало не геніальним. Такому метеликові ніколи не спаде на думку повернутися, його обов’язок позначений у нього на спині, саме для цього він і народився. Крім того, зовсім інакшим був би сценічний ефект, замість звичайнісінького листоноші, доправника нашої кореспонденції, ми побачили б дванадцятисантиметрового метелика, який пурхав би в нас над головою, такого собі янгола пітьми з чорно-жовтими крилами, і раптом, промчавши над самісінькою землею й обвівши коло, звідки нам уже не вийти, він вертикально злетів би перед нами й завис зі своїм черепом навпроти нашого. Нема жодного сумніву, що на цю акробатику ми не пошкодували б оплесків. Звідси стає очевидним, що смерті, відповідальній за людські істоти, ще вчитися й учитися. Певна річ, метелики, як нам це добре відомо, їй не підпорядковуються. Ні вони, ні всі інші ґатунки тварин, що їм і ліку не знати. Їй довелося б звертатися до колежанки з зоологічного відділу, вповноваженої опікуватися цими природними створіннями, й позичати в неї потрібну кількість бражників мертва голова. Хоча найімовірніше, на жаль, з огляду на велетенську різницю в території та в числі особин, згадана колежанка відповіла б їй зверхньою, нечемною та різкою відмовою, слід-бо затямити собі, що життєве правило, нюхачів багато, а табаки нема, має силу навіть у справі заподіяння смерти. Подумаймо лишень про отой мільйон ґатунків комах, що про нього йшлося в елементарному підручнику ентомології, уявімо, якщо це можливо, кількість живих представників кожного ґатунку, і скажіть-но мені, чи кількість цієї нечисти на нашій землі не перевищує кількість зірок на небі, або ж у зоряному безкраї, коли нам більше до вподоби поетичне окреслення дриґотючої дійсности, називаної всесвітом, де ми тільки якийсь котяшок, майже розтертий і затоптаний. Смерть людських істот, під цю пору жалюгідних семи мільярдів чоловіків і жінок, геть нерівномірно розподілених між п’ятьма континентами, це смерть друго- чи третьорядна, вона сама чудово здає собі справу зі свого місця на танатосових єрархічних щаблях, як вона це й визнала, зрештою, цілком чесно й відверто, в листі, надісланому до газети, де її ім’я подали були написаним з великої літери. А втім, поринути в царство мрій так легко, так безпроблемно для кожного, за це ж бо навіть податків не треба платити, тим-то й смерть, про яку мова, покинувши визирати з-за віолончелістового плеча, розкошує собі видивом батальйону метеликів, відданих під її команду й вишикуваних на столі, як вона робить їм переклик і кожному дає інструкції, полетиш туди й туди, знайдеш таку й таку особу, виставиш їй поперед очі череп і повернешся сюди. Тоді музи´ці здалося б, що його бражник мертва голова злетів із розгорнутої сторінки, то була б його остання думка й останній образ, назавжди закарбований у сітківці, не якась там гладуха в чорному за вістунку смерти, що її, як кажуть, бачив марсель пруст, і не якесь там одоробало, загорнуте в біле простирадло, що про нього правлять пильні спостерігачі при власному сконі. Метелик, саме´ тільки ніжне фуркання шовкових крил великого темного метелика з білим малюнком, схожим на череп.
