Проминули всі потрібні години для того, щоб сонце зійшло надворі, та не тут, не в цій білій і холодній залі, де бліді лампи, завжди засвічені, здавалося, мали завдання розганяти тіні перед мертвяком, який боїться темряви. Видавати подумки наказ на зникнення з підземелля другого стосу листів ще зарано, тож коса може ще трохи поспати. Таке зазвичай кажуть мордовані нічницями, кому за цілу ніч не вдалося склепити очей, але вони сподіваються накликати на себе сон, просячи в нього ще трохи часу, зовсім трішечки, дарма що їм не даровано ні хвилини спочинку. На самоті впродовж усіх цих годин, коса шукала пояснення дивного виходу смерти через сліпі двері, зацвяховані, здавалося, відтоді, як їх навішено, й до суду-віку. Насамкінець їй набридло ламати собі голову, раніше чи пізніше вона довідається, що` за тим усім стоїть, бо між смертю та косою секретів бути практично не може, як нема їх між серпом і рукою, що його стискає. На годиннику процокотіло десь із пів години, аж двері відчинилися й на порозі з’явилася жіноча постать. Коса чула, що таке буває, що смерть може перетворюватися на людську істоту, переважно на жіночу, з міркувань родової приналежности, але думала, що йдеться про одну з незліченних вигадок, мітів чи леґенд, на кшталт відродження фенікса з попелу, носіння дров мешканцем місяця, покараним за те, що працював у святковий день, витягнення з болота бароном мюнхгаузеном за волосся себе самого разом з конем, безсмертя вбиваного й перевбиваного семигородського дракули, з яким можна покінчити, та й то не зовсім напевно, тільки простромивши йому серце кілком, зойки славнозвісного каменя в давній Ірландії на доторк справжнього короля, епірський ключ, що гасив запалені походні й запалював погашені[11], жінок, які бризкали кров’ю з місячного на ріллю, щоб збільшити плодючість засіяного лану, мура`х завбільшки зо псів і псів завбільшки з мурах, воскресіння на третій день, бо на другий його не могло бути. Яка ти гарна, завважила коса, й то була чиста правда, смерть виглядала дуже гарно й молодо, десь на тридцять шість чи тридцять сім років, за оцінкою антропологів, Ти врешті промовила, вихопилося в смерті, Далебі, не без належної на те підстави, бо ж не щодня бачиш смерть, перебрану на когось, ворогом чийого роду вона є, Тобто не тому, що мене маєш за гарну, І через це теж, і через це теж, але промовила б я була й у тому разі, якби ти явилася вбраною в чорне гладухою, як перед месьє марселем прустом, Я не гладуха й не вбрана в чорне, а ти й зеленого уявлення не маєш про те, ким був марсель пруст, З очевидних причин ко`си, чи вже на стинання голів, чи на косіння трави, ніколи не мали нагоди навчитися читати, але пам’ять ми всі маємо добру, вони пам’ятають живицю, я кров, мені не раз випадало чути прустове ім’я, й я пов’язала між собою факти, то був великий письменник, із числа найвидатніших за всі часи, і його формуляр мав би зберігатися в старих архівах, Авжеж, але не в моїх, бо вбивала його не я, То він, виходить, був не з цієї країни, отой месьє марсель пруст, запитала коса, Ні, з іншої країни, що зветься франція, відповіла смерть, і в її словах чулися певні нотки смутку, Хай на потіху, що це не ти його вбила, кралечко моїх очей, тобі прийде боже благословення, спробувала розрадити її коса, Я не сумую за тим, що не я його вбила, Тоді за чим, Не можу цього пояснити. Коса недовірливо подивилася на смерть і постановила змінити тему, Де ти знайшла те, що на тобі, запитала вона, Там за дверима є з чого вибрати, то такий собі склад чи театральний ґардероб, сотні шаф, сотні манекенів, тисячі вішаків, Заведи мене туди, попрохала коса, То буде без сенсу, ти ж анітрохи не розумієшся на модах і на стилях, Неозброєним оком видно, що ти на них розумієшся не набагато краще, думаю, різні частини твого вбрання не надто пасують одна до одної, Ти ніколи не виходиш із цього підземелля, тому й не знаєш, що` тепер носять, А я тобі скажу, що оця твоя блуза дуже мені нагадує ті, які я пригадую з часів своєї роботи, Моди мають тенденцію до круговороту, вони минають і вертаються, вертаються й минають, якби я тобі розповіла, що тепер бачу на вулицях, Вірю тобі на слово, Ти гадаєш, що блузка не пасує до барви штанів і взуття, Мабуть, пасує, мусила згодитися коса, А до цього капелюшка, що я маю на голові, Теж пасує, А до шкіряної курточки, Так само, А до цієї торбинки через плече, Не скажу про неї нічого лихого, А до цих сережок у вухах, Здаюся, Я невідпорна, визнай це, То вже на кого як із чоловіків, одного тим звабиш, другого ні, В усякому разі, ти не заперечуєш моєї сьогоднішньої краси, Я це перша тобі сказала, не прохана й не питана, Тоді що ж, щасти тобі, я повернуся в неділю, щонайпізніше в понеділок, не забувай щодня висилати листи, то, мабуть, не буде затяжка робота для когось, хто цілими днями підпирає стіну, А того листа ти береш із собою, запитала коса, постановивши пропустити глузи повз вуха, Авжеж, я поклала його всередину, відказала смерть, торкнувшися торбинки кінчиками тонких і задбаних пальчиків, що їх так і кортіло б поцілувати.
