Вона йде до гелікоптера слідом за ним, піднімається на борт. Всередині тепло і світло, зручні сидіння. Вона ніби повернулася додому після важкого робочого дня на автобанах, десь посеред лютого, і опустилась у м’яке крісло.
— Трохи переробив інтер’єр, — хвалиться Райф. — Ця радянська бойова пташка не створена для комфорту. Але така ціна броньованих бортів.
Усередині ще двоє хлопців. Одному близько п’ятдесяти, худорлявий, шкіра з великими порами, біфокальні окуляри в тонкій оправі, ноутбук. Технар. Інший — кремезний афроамериканець зі стволом.
— Y. Т., — пропонує незмінно ввічливий Л. Боб Райф, — познайомся із Френком Фростом, моїм технічним директором, і Тоні Майклзом, шефом служби безпеки.
— Мем, — каже Тоні.
— Як справи? — каже Френк.
— Можеш облизати мої ноги, — каже Y. Т.
— Краще не наступай, — радить Френк.
Y. Т. опускає погляд. Залазячи на порожнє сидіння біля дверей, вона наступила на пакунок. Формою і розміром він скидається на телефонний довідник, тільки що дуже важкий, загорнутий у пухирчасту плівку і прозорий пластик. Вона сяк-так розбирає, що всередині. Колір — червоняво-бурий. Вкритий якимись каракулями. Твердий як камінь.
— Що це? — питає Y. Т. — Домашній коржик від мами?
— Це стародавній артефакт, — роздратовано каже Френк. Райф хихоче, тішиться, що Y. Т. надумала почесати язик об когось іншого.
Ще один чоловік пригинцем біжить злітною палубою, до всирачки боячись гострих лопатей, і залазить досередини. Йому під шістдесят, на голові — кучерявий цепелін сивого волосся, яке навіть не ворухнулось попри вітер від гвинтів.
— Привіт усім! — радісно вигукує. — Не думаю, що з усіма вами знайомий. Тільки вранці прибув, і от уже назад!
— Ви хто? — питає Тоні.
Новоприбулий, здається, трішки здувся.
— Ґреґ Рітчі, — відрекомендовується він.
Потім, коли ніхто не реагує на це ім’я, вирішує освіжити їм пам’ять:
— Президент Сполучених Штатів.
— О! Пробачте. Приємно познайомитися, містере президенте, — каже Тоні, простягнувши руку, — Тоні Майклз.
— Френк Фрост, — кидає Френк, також простягаючи руку зі знудженим виразом на обличчі.
— А на мене не зважайте, — радить Y. Т., коли Рітчі дивиться на неї — Я просто заручниця.
— Усе, від ґвинта, — каже Райф до пілота. — Полетіли до Л. А., нам іще Місію контролювати.
У пілота кутасте обличчя, в якому Y. Т., набувши на Плоту певного досвіду, упізнає російський тип. Він клацає чимось на панелі приладів, двигуни починають ще гучніше завивати, шурхотіння гвинта наростає. Y. Т. відчуває, хоча й не чує, кілька маленьких вибухів. Усі їх відчувають, але тільки Тоні реагує; він припадає до підлоги, дістає з-під поли піджака ствол і прочиняє бічні двері. Тим часом двигуни гучно зітхають, і лопаті знову переходять на холостий хід, а тоді й геть затихають. Y. Т. бачить його крізь вікно. Хіро. Він закіптюжений і скривавлений, в одній руці тримає пістолет. Він щойно кілька разів вистрелив у повітря, привертаючи до себе увагу, а зараз відходить, щоб заховатися за одним із закріплених гелікоптерів.
— Ти покійник! — кричить Райф. — Ти застряг на Плоту, мудило. У мене тут мільйони мірмідонян[72]. Що, всіх повбиваєш?
— У мечі патрони не закінчуються! — озивається Хіро.
— І чого тобі треба? — питає Райф.
— Мені потрібна табличка. Ти віддаєш мені табличку і летиш живий-здоровий, а мільйони твоїх законтачених мене вбивають. Не даєш мені таблички — і я розряджаю ствол у скло твого гелікоптера.
— Скло броньоване! Поняв!
— Аж ніяк! — кричить Хіро. — Повстанці в Афганістані це перевірили.
— Він правий, — озивається пілот.
— Йобана совєтська хрінь! Вони обліпили дно бронею, але вставили звичайне скло?
— Віддавай табличку, — радить Хіро. — Або я стріляю.
— Не стріляєш, — відповідає Райф. — Бо тут у мене Дінь-Дінь.
Останньої миті Y. Т. намагається пригнутись і заховатися, щоб Хіро її не побачив. Їй соромно. Але Хіро на єдину мить кидає на неї погляд, і вона бачить на його обличчі поразку.
Вона кидається до дверей і навіть долає половину дистанції, рветься у здійнятий гвинтами ураган. Тоні хапає її за комір комбінезона і затягує назад, перекидає на живіт і коліном притискає поперек, щоб не смикалася. Тим часом двигуни знову набирають обертів, і крізь відчинені двері вона бачить, як внизу зникає сталевий обрій палуби авіаносця.
Після всього вона проїбала весь план. Вона завинила Хіро.
Або ні.
Y. Т. тягне руку до глиняної таблички і штовхає так сильно, як лише може. Табличка ковзає підлогою, зависає на краю і, зрештою, випадає.
Ще одна успішна доставка, ще один вдоволений клієнт.
Ще хвилину чи дві вертоліт висить футів за двадцять над злітним майданчиком. Усі дивляться на табличку, яка вилетіла з обгортки і зараз лежить точно посеред перехрестя. Плівка на кутиках розірвалась, і фрагменти таблички — великі фрагменти — розлетілися на кілька футів довкруж.
