Князiвна Елiза, розумiєчься, не помiчає нi збентеження, пi незграбностi анахорета її зеленi, кольору осiннього листя очi з цiкавiстю оiлядають келiю. В устах уявляється щось таке, що старий граф колись давно-давно бачив у неї, десятилiтньої дiвчинки: вони трiшки розiйшлись, розгорнулiкь, показуючи бiлу рiвну смужку хижо рiвних зубiв, ну, зовсiм та сама Ельзюся, що з любов'ю й цiкавiстю розiлядала дитячий аероплан.
Фах доктора — хiмiя? Хiмiя — одна з наук, що особливо цiкавить її. Алє, на жаль, вона не мала змоги грунтовнiше зазнайомитися з нею. Це, мабуть, прилад Шiмпфера? Доктор Рудольф iз легким здивуванням i поспiхом пiдтверджує. А от цих приладiв вона нiколи не бачила. Вона знайомилася з хiмiєю з працi професора Гайєра.
Шевцi, кравцi та всякi нижчi фахiвцi, зачувши iм'я конкурента, роблять одвертi, зневажно-жалiсливi гримаси. Вищi фахiвцi — ученi, письменники, поети — або тонко, загадково посмiхаються, або делiкатно переводять розмову на сенсацiйне вбивство. А от доктор Рудольф, на диво принцеси, не робить нi одвертої зневажливої гримаси, нi загадкової посмiшки. Професор Гайєр? Дуже дуже знаючий, роботящий, посидющий чоловiк. Тiльки, на жаль, людина старих метод.
I одвертi, голi, трохи нiби здивованi очi дивляться чисто, ясно й привiтно, i нема нiякого сумнiву, що, дiйсно, професор Гайер, хоч i роботящий, але вiдсталий учений.
— А новi методи в хiмiї радикально вiдрiзняються вiд старих?
(Старому графовi чується «Тату, а зовсiм без крил не можна лiтати?»).
Доктор Рудольф трiшки затинається, радикально нiщо в життi не вiдрiзняється вiд того, до чого близько стоїть, усе виходить iз попереднього, є його розвитком. Методи думання так само мають своїх баїькiв i родичiв, як i живi органiзми. Крик революцiонерiв у мистецтвах чи наукових дисциплiнах про радикальний розрив iз своїми попередниками подiбний до крику новонародженої дитини, що розриває з пупцем своя матерi. Не бiльше.
I, злякавшися за таке порiвняння, доктор Рудольф червонiв до самої ямочки й рiвночасно здивовано й одверго дивиться просто в лице високiй гостi.
— А менi б дуже хотiлося зазнайомитися саме з новими методами. Вам би не було дуже тяжко дати менi хоч декiлька лекцiй, пане докторе?
— Hi, я не думаю, щоб це було менi тяжко.
Граф надзвичайно пильно розiлядає малесенький слоїк, пiднiсши його до самих очей i поклiпуючи вуса. Бiдний Рудi — годилось би додати кiлька слiв про честь i щастя, але в нього було так мало практики говорити те, чого вiн не почував.
Вiн тiльки ще раз червонiє, помiтивши, як у високої гостi лице стає якесь iнше, те саме, з яким вона ввiйшла до лабораторiї.
— Так я вас у такому разi сповiщу про початок наших занять. Добре?
I принцеса, милостиво хитнувши головою, повертається до графа.
— Ходiмо, пане графе?
Старий трудно пiдводиться и кладе руку на плече доктора Рудольфа.
— Ну, анахорете, бувай здоров. Чому в недiлю на обiдi не був? Нова iдея пiдскочила? Ну, нiчого, нiчого. Кому iдея, кому дурiсть, кожний по-своєму, як каже твiй батько, порядок держить.
Рудольф iде проводжати гостей до порога. I тут принцеса бачить, як лiва нога доктора за кожним кроком провалюється в ямку, а все тiло перехиляється влiво й дугою знову випростується. I знову доктор Рудольф, пiймавши погляд принцеси, густо, цеглясто червонiє.
За порогом князiвна Елiза ще раз киває маленькою червоняво-золотою голiвкою й посмiхається до нього так, як посмiхаються дорослi до байдужих їм дiтей.
У покоях Елiзи, слава богу, скiнчилася шамотня розкладання речей, яка раз у раз уїдливо роз'ятрює чуття самотностi. Червоний салон, призначений на робiтню, повний малинового вечiрнього свiтла, такого тужного й невiдомо-радiсного. З боку стола стоїть нерозпакована скриня з книжками — ця робота має робитися пiд безпосереднiм доглядом самої принцеси, всiх своїх друзiв вона сама своєю любовною, дбайливою рукою мусить розмiстити по мiсцях, справедливо заслужених ними.
Граф упирає обидвi руки трохи вище колiн i трудно, помалу сiдає у глибокий фотель — далi уникати рiшучої розмови, ие-можливо: принцеса вже хмуриться.
Дiйсно, принцеса, як людина, якiй надокучило митися бiля холодної води, рiшуче повертається до графа й дивиться просто йому в лице темно- зеленими очима кольору ялини.
— Графе! Можу я рахувати на вашу помiч у досягненнi мети, про яку я вам писала? Прямої вiдповiдi од вас я не дiстала на свою листа.
Питання не застає старого непiдготованим. Не одну нiчну тихошелесливу годину продумав i пробурмотiв вiн над ним на самотi з собою. Вiн також пiдводить очi просто до молочно-золотистого, з малиновими тiнями лиця.
— З якими ж силами, принцесо, досягати тої мети? Де тi сили?
Трiшки заширокi брови густiшають, насуваються на зеленi очi.
— Мене ваше питання дивує, графе. В сиво-рудих круглих вусах залягає, як осiннiй туман у старiй пожовклiй тирсi, вогка, сумна посмiшка.
— Ми помираємо, князiвно. Тихо, помалу, але неухильно помираємо.
I те, що не раз думалось i передумувалося старому, встає знову в тихих, задумливо-сумних i кострубатих словах — не оратор старий, не оратор.
