— Я годуюсь ним вiсiм днiв. Я абсолютно не їв за цi днi. Нi рiсочки! Але я почуваю себе так надзвичайно бадьоро, таку почуваю силу, що, здається, можу дерева з корiннями виривати.
Зеленi очi широко дивляться то на «хлiб», то на сяйне, зчервонiле, мокре вiд поту лице з навислими на чоло мокрими пасмами. I вони вже не хмурi, вони непевнi, вони готови повiрити и зрадiти.
— Це… неймовiрно! Це щось…
— Правда, ваша свiтлосте? Це щось фантастичне! Правда? Але — це факт, це — реальнiсть. Оця зелена маса с сконцентрована сонячна енергiя. Це — оте червоне, слiпуче, палаюче сонце так су мир но й тихо лежить на тарiлцi.
Граф Адольф пiдводиться й м'якими кроками пiдкрадається до «хлiба». Сiренькi очi в жовтих вiях пильно, недовiрливо обнюхують зелено-фiалкову масу.
Графиня злякано, схвильовало нахиляється до принцеси й щось їй шепоче. Але принцеса Елiза, не чуючи її, теж пiдводиться й пiдходить до тарiлки. Над бровами на чистому матовому чолi зворушливо виступили дрiбненькi крапочки поту. Доктор Рудольф простягає до неї тарiлку, i очi його знову зустрiчаються з зеленими, поширеними, готовими повiрити очима.
Сонячний хлiб таємно переливається фiалково-золотнстими блисками. Вiд нього йде чудний, солодкаво-нiжний аромат.
— Вiн пахне?
— О, чудово! Сонцем! Ви знаєте запах сонця? Вiн пахне сонцем Дозволите?
I доктор Рудольф обережно пiдводить руку з тарiлкою до лиця принцеси. Вона злегка схиляється й нюхає. Граф Адольф також просуває свiй м'який навислий нiс. Солодкаво-нiжний, тонкий, дивно-хвилюючий, радiсно-тужний дух випромiнюється вiд тарiлки.
— Правда! Сонцем пахне. Боже, як це дивно! I як надзвичайно.
Боже, як дивно й надзвичайно, що це говорить саме вона, шо говорить без сухої погорди, без мруження очей, що в лицi така тепла, така виразна, зворушлива дитячiсть.
— Але як же цей хлiб… як же ви його… робите?
О, прекрасна: вона хотiла сказати «печете»?
Доктор Рудольф у захватi ставить тарiлку з хлiбом на стiл, хапає чорний апарат i починає демонструвати принцесi весь процес «печiння» сонячного хлiба. В лабораторiї вже бiльше нiкого нема — тiльки вiн, чорний апарат i принцеса. Правда, миготять часом якiсь знайомi, милi й байдужi тгнi, але реальне, живе, близьке-близьке є тiльки порожевiле, захоплене дитяче обличчя з новими, довiрливими, такими страшно-пильними очима, з такими по дитячому злегка розкритими устами.
Сонячний хлiб «печеться» дуже просто, зовсiм просто. Береться собi рослина, вкладається в апарат у саму середину. А всерединi, от принцеса може сама бачити, є валок iз зубцями. Гой валок iз зубцями має знадвору корбу. Коли за корбу крутити, то валок зубцями починає розтирати рослину. В той же час апарат наставляється так, щоб сонячнi променi падали просто на скло. Скло ж тут не звичайне, а з гелiонiтом. Гелiонiт має здатнiсть, як сказано, у надзвичайнiй мiрi скупчувати сонячну енергiю й певним способом переробляти її. Iз скла ця скупчена й перероблена енергiя попадає в апарат на рослину, вбирається нею й знову проходить певний процес.
Тут доктор Рудольф спиняється. Боже, як зворушливо-уважно, з яким самозабуттям розкрите все лице!
Але цей процес має одну дуже цiкаву рису. Надзвичайно цiкаву! Рослина, сонячна енергiя тiльки тодi можуть стати сонячним хлiбом, як вони увiйдуть у контакт з енергiєю тої людини, яка робить той хлiб Це вiдкриття прийшло докторовi Рудольфовi цiлком випадково Експеримент довго не давав нiяких позитивних результатiв. Доктор Рудольф уже впадав в одчай, у iнiв, у лють. Стоячи над розкритим апаратом, вiн майже всунув у нього голову, щоб краще придивлятися до маси. Вiд вертiння корби, вiд руху й сонця було страшенно душно, i з лиця доктора Рудольфа в апарат упало кiлька крапель поту. I, на диво, моментально маса в тих мiсцях набрала iншого кольору й запаху. Тодi доктор Рудольф умисно вже майже цiлком устромив голову в апарат так, щоб лице прийшлося над самим валком iз розтертою й налиплою на нього масою й щоб iз лиця падав на неї пiт. Коли вiн вийняв цим разом масу з апарата, вона стала отаким сонячним хлiбом, фiалково-золотистим, чого ранiш добитися було неможливо.
— Як це надзвичайно! Боже, як це… I ви вже вiсiм днiв тiльки цим хлiбом живете?
— Тiльки ним! I нiякого iншого не хочу, не можу хотiти. Менi гидко думати про м'ясо, мене нудить од одної уяви цiєї… отрути.
— А вiн на смак… добрий?
— Я нiчого кращого в життi нiколи не їв. Смак його не можна описати. Я пишу книгу тепер про це своє вiдкриття. Вона вже майже готова. Але, коли я пробую описати смак цього хлiба, я не знаходжу нiяких аналогiчних почувань од людської їжi.
— Менi страшенно хочеться спробувати! Можна менi взяти шматочок?
I зеленi очi так благальне, так вiддано, так нiжно дивляться в голi, мокросяйнi, одвертi, сiрi очi. В лабораторiї нiкого нема, крiм цих очей. Ворушаться, гомонять, дивуються, скрикують, штовхають їх якiсь тiнi, вражено розглядають апарат, хлiб, схвильовано питають щось i дiстають навiть одповiдь, але живуть тiльки двi пари очей.
