Граф Адольф поштиво, згiдно нахиляє голову. Так, вiн був свiдком. Але свiдком чого? Цiкавого явища гiпнотичної авто-сугестiї й сугестiї на матiр. Цiлком просте пояснення.
Князiвна Елiза раптом пiдводиться, iде до вiкна, звiдти до столу, знову до вiкна. Брови її хмуро насупленi, очi пильно всiромленi в землю.
— Ваша комiсiя й скло перевiряла?
— О, звичайно. А як же! В ньому ж уся суть. Звичайнiсiньке собi скло з додатком рiзних елементiв. У кожному разi цiлком непридатне до тої мети, яку визначав йому бiдолаха Рудольф у своїй фантазiї.
— Чекайте. Ще одно запитання. Комiсiя, значить, пробувала робити сонячний хлiб?
— Так, ваша свiтлосте, але…
— Скажiть: хлiб, роблений комiсiєю, мав той самий вигляд, що ви бачили в доктора Рудольфа? Пам'ятаєте ту фiалковiсть?
Граф Адольф iзнизує плечима — нi, такого вигляду хлiб комiсiї, правда, не мав, але яке ж це має значення? Це ж його власна Машина, не чия iнша.
Принцеса незрозумiле хмарно посмiхається й знову починає чудно швидко ходити по кiмнатi. Вигляд їй стає щораз жорсткiший, гнiвнiший, лютiший.
Графе, ваша комiсiя перевiряла фальшиву Машину. Вiн нас обдурив! Розумiєте? Вiн — не хорий, а нечесний, нахабний хам!
У такому гнiвi, такою нестриманою, жагучою, хижою граф Адольф ще нiколи не бачив її свiтлiсть. I ця певнiсть її гнiву мимоволi примушує його стурбуватись.
— Але ж, з дозволу вашої свiтлостi, яка рацiя була докторовi Рудольфовi обдурювати нас, брати фальшиве скло для демонстрацiї Машини перед комiсiєю урядовою? Прошу вибачити, але я цього не розумiю. Не мiг же вiн знати, куди вiн мав їхати зi мною?
Принцеса Елiза не вiдповiдає. Вона стоїть бiля вiкна й металiчними очима дивиться на краєчок даху лабораторiї. Потiм повертається й знову пiдходить до графа Адольфа.
— Графе! Повторюю: вiн не хорий. Машина — факт. Ви повиннi поставити на ноги всю вашу полiцiю й негайно — чуєте, негайно! — знайти цього… чоловiка.
Граф Адольф щораз бiльше й бiльше починає вiрити в правду слiв принцеси. Незрозумiле, дивно, але, дiйсно, можливо, що в Рудольфа якимось чином виникло пiдозрiння i вiн узяв не те скло. Ах, так!
Граф Адольф схоплюється й прикладає долоню до чола.
— Ви, здається, маєте рацiю, ваша свiтлосте. Я тепер пригадую собi: вiн тодi перед комiсiєю чудно вагався. Так, так, так! Це можливо. Це можливо. О, в такому разi це велике нещастя. Ах, це ж велике нещастя!
— Ви повиннi дати наказ полiцiї перевернути весь Берлiн, усю Нiмеччину!
Граф Адольф боляче кривиться.
— Ах, ця наша полiцiя! Можна заранi сказати, що вона нiчого не зробить. Тут же Iнарак, ваша свiтлосте! Iнарак! З ним ми не можемо боротися. Ми не певнi, чи пш нашої полiцiї не є члени Iнараку. Я не можу поручитися, що мої секретарi не члени цiєї органiзацiї. Кожний наш рух дивом якимось стає їм вiдомий. Та згадайте, ваша свiтлосте, iнцидент з вiзитом до вас пана президента. Ми тiльки троє знали про нього, а Iнараковi вже вiдомо. Як же полiцiя може знайти цього божевiльного? Iнарак же тепер використає його страшенно, надзвичайно. Ах, це таке щастя, що…
— Значить, ви гадаєте, що знайти його не можна? Нiяким способом?!
Граф Адольф безсило, як ранена птиця крила, пiдносить злегка руки й пускає їх знов униз. Сказати так певно, розумiється, не можна, але ручитися, що можна знайти, також неможливо.
— Ах, немає тут жiнки! Нема жiнки! Все було б добре.
Принцеса непорозумiло дивиться на страждаюче лице графа Адольфа.
— Якої жiнки, графе?!
— Жiнки, звичайної жiнки. Роману його, кохання, любовi.
Принцеса раптом густо червонiє i, поспiшно пiдвiвшись, одходить убiк.
— Що ж би могла тут зробити та… жiнка?
Граф Адольф сумно посмiхається.
— О, що!.. Вибачте, ваша свiтлосте, тiльки це був би найпевнiший спосiб знайти його. Але ж цей божевiльний жив, як середньовiчний чернець. Та и яка жiнка може закохатися в такого калiку?
Принцеса Елiза закушує нижню губу.
— I все-таки я не розумiю, графе. Ну, припустимо, в нього роман з якоюсь жiнкою. Як вона може знайти його, коли припустимо також, згодилася шукати й видати його нам? Як?
Граф Адольф знову посмiхається, але так, як дорослi люди на запитання дитини.
— О, це вже, ваша свiтлосте, зовсiм пуста рiч. Коли б ми знали таку жiнку й вона згодилася нам помогти, тодi я ручуся, що за кiлька днiв ми мали б його в руках.
— Але як же саме?! Як?!
— Дуже просто. Жiнка та дала б йому оповiстку в усiх газетах у тiльки йому та їй зрозумiлих висловах. Оповiстку помiстити на перших сторiнках. Газети вiн, певне, читає, особливо тепер, коли його шукатимуть. Натрапить на оповiстку i- прийде до неї.
— Ви думаєте — ради жiнки вiн згодиться тепер ризикувати? Собою й своєю Машиною?
Граф Адольф вибачливо й соромливо-нiжно потуплюється.
— О ваша свiтлосте, коли вiн дiйсно любить ту жiнку, вiя згодиться ризикнути i собою, i Машиною, i всiм, що є найцiннiше в життi. Але треба ж, щоб вiн дiйсно любив. Та насамперед, щоб взагалi була в нього така жiнка. Але цього якраз i немає. Напевно немає!
