О, вона обдумала! Давно обдумала. Та й для чого їй обдумувати, коли вона сама чула розмову батька з матiр'ю, коли сам батько сказав, що вона, Труда, не дочка йому, що її батько один iз колишнiх любовникiв матерi. У мами колись було багато любовникiв, тепер вона вже постарiлась, а колись була дуже гарна й приваблива. Вiн хотiв тiльки знати, якого саме, а мама не хотiла того сказати. А коли так, то яке вiн має право поводитися з нею так деспотично й по-батькiвському, як вiн поводиться. I от тут є питання чи грiх, що вона ненавидить не свого батька.
— Дитино моя, ви сказали менi такi речi, що я не можу так одразу повiрити вам. Ви цiлком певнi, що ви саме це чули?
Труда знизує лiвим плечем, розумiється, вона цiлком певна.
Мама, правда, одкидає, запевняє, що вона. Труда, дiйсна дочка батька, але нi батько, нi вона цьому не вiрять. Розумiється, вона не дочка графа.
Старенький пастор зiтхає.
— Дитино моя, ви не повиннi, перш за все, слухати тих розмов, якi не до вас зверненi. Друге — ви не повиннi брати того за iстину, що часом говориться в хвилини гнiву й несправедливостi. Третє — ви не повиннi допускати ненавистi у своє серце до людей взагалi, а особливо до людини, яка дала вам життя.
Труда знизує правим плечем так не дала ж ця людини їй життя! От комiчно, їй-богу!
— Ви цього не знаєте й не можете знати. Ви повиннi забути, що ви чули, не знати, не думати, вiрити вашiй матерi Такi думки тiльки ображають вашу матiр i бога, дитино моя.
Труда заплющує очi. Ну, добре, вона так i буде робити. Коли так по-церковному треба, вона так i робитиме. Але вона все ж таки хотiла б мати якийсь дiйснiший рецепт од пана пастора, щоб одганяти всякi думки, що ображають бога. Жорства, правда, дуже мало помагає. I вiд тих думок теж не помагає, вiд тих, що вже вона розповiдала. А надто вночi- серце так само стискується i солодко, i страшно, кров горить на щоках, i так сумно чогось, i так соромно, i так… приємно. Ну, от приємно, факт, нiчого з тим не зробиш Вона щиро хоче, щоб не було приємно, i нiчого не може зробити. I сказати нiкому про це не можна. Чому не можна? Чого люди соромляться того, що всi-всi роблять, що всi-всi так люблять?
Пан пастор строго насуплює рiденькi, з червоними прослойками тiла бровенята. Бо цi почуття в людини є звiрячi, низькi почуття, противнi боговi почуття! Того й соромляться їх люди.
Труда знизує вже обома плечима. «Звiрячi!» Ну, то що, що звiрячi? Чого, справдi, люди так бундючаться перед звiрами? I чого цi почуття противнi боговi? Незрозумiле. Вiн же сам створив i звiрiв, i людей, вiн же сам дав їм цi почуття, i вони противнi йому. Дивне якесь вiдношення до своєї власної роботи. А потiм з боку бога просто несправедливо так понижувати звiрiв перед людьми Чим так люди кращi за звiрiв? Нi, нi, цiлком серйозно й об'єктивно! Чим? Звiрi далеко кращi за людей.
Насамперед звiрi страшенно правдивi. Вони не брешуть, уже хоча б через те, що не вмiють говорити, а вiдомо ж, що слова людей на три чвертi служать їм для брехнi, щоб ховати те, що вони думають i роблять. Потiм, звiрi добрiшi за людей кiнь коня нiколи не вбиває, а люди вбивають людей бiльше, нiж звiрiв. Звiрi надзвичайно серйознi й поважнi, нiколи не смiються. Вони невиннi й чистi, бо для них нема нiчого нi соромного, нi нечистого, нi неморального, нi непристойного. А рiвночасно вони моральнiшi за людей, без нiякого порiвняння. Наприклад, не продаються одне одному, не обдурюють, не понижуються, не пiдлизуються, не зраджують, не читають одне одному нудних, довгих нотацiй. Вони вiльнi, незалежнi, щирi, вони роблять так, як думають i почувають. Чого ж людина так пiдносить себе перед звiрами? Нi, по совiстi, чого?
Старенький пастор iз жалем i острахом хитає головою з боку на бiк: де росла ця дiвчина?
— Дитино моя, ви не повиннi говорити таких речей, не повиннi думати такого страхiття…
Тут Труда вже нiчого не розумiє, вона не повинна говорити таких речей, вона повинна, значить, i боговi брехати?! Так для чого ж вона ходить сюди? Ах, пан пастор, очевидно, не розумiє, як остогидло їй брехати, брехати вiчно всiм i собi брехати. На кожному кроцi, з кожного приводу, з доброї волi i з примусу. Все є брехня, починаючи вiд неї самої й кiнчаючи червоним волоссям принцеси. Брешуть у газетах, у книжках, брешуть в одежi, брешуть у вiдносинах, брешуть у молитвах, у коханнi, у ненавистi, в усьому, всьому. Вона бiльше так не може. Вона хоче повної свободи, щиростi, без примусовостi, от такої, яку мають звiрi, птицi, квiти, комахи. Скинути з себе всяку одiж, усякi пристойностi, приписи, заповiдi, лежати на сонцi, нiчого не соромитись, нiякого грiха не знати, нiяко го каяття не почувати; нiяких молитов не робити, обнiмати, хто любий; вiдпихати гидких, мовчати, як мовчиться, спiвати, як спiвається Це — грiх! Грiх це чи нi? Нi, нi, їй треба це знати без нiяких церковних фiлософiй, треба тiльки простої, короткої вiдповiдi: грiх чи нi? Може за це бог образитись?
— Насамперед бої, дитино, не ображається, а…
