— Хе! I цi ж самi завтра будуть ховати її! Дiйсно здерто грим не тiльки божеського, а й людського. Стрiляв би їх, проклятих, вiшав, труїв, як паскудних пацюкiв! Правду каже батько, тiльки страх i батiг робили цих звiрiв людьми. Нi, не можу я й тут, пiду!
— Але куди ж ти пiдеш, Масi? Темно, ти дороги не знайдеш.
— Ах, усе одно! А на якого чорта тепер менi дороги, свiтло, життя? З цiєю худобою жити? Бувай!
Макс рiшуче виходить iз лабораторiї, не слухаючи Рудольфа, i грюкає за собою дверима. Чути рип крокiв по дорiжцi, i настає густа шипуча тиша.
Летить у свiтовому просторi темна, мертва планета, яка колись (так давно-давно!) називалася Землею. Темна, мокра, мертва тиша обкутала половину її. Сонно плямкають у снi самцi та самицi, а на другiй, iншiй половинi жують жуйку й справляють танець самцiв i самиць. Настане тут день — i ця половина буде жувати й танцювати, а та лежати в снi.
I так навiки?! I це все?!
Докторовi Рудольфовi хочеться вибiгти i з жахом закричати на всю планету, стьобати її, плювати в неї, гризти її зубами.
О нi! Батога вам треба? Страху? Добре. Буде вам батiг! Буде страх!
Але який? Холод? Вони, як птицi, на зиму переходитимуть у теплi краї. Нудьга? Вони розважатимуться коханням, облизуванням дiтей i здобуванням трави. I будуть щасливi.
Доктор Рудольф стомлено сiдає в фотель i спирає голову на руки.
Щасливi! Хм! А чому нi? Що є щастя? Сотнi ж «дурiїв людства», сотнi отих бiдних пророкiв, фiлософiв, мудрецiв усiх вiкiв i народiв вусуненнi страждань бачили iдеал щастя. Вони кликали до найбiльшого обмеження своїх бажань, до вiдмови вiд влади, слави, багатства, розкошiв, утiх, насолод. Людино, скоротись, зiщулься, зберись у грудочку найпростiших своїх елементiв, не вiр зрадливим радощам — вони скороминущi, нереальнi, єдине реальне в життi — страждання i його уникай. Тодi матимеш щастя (атараксiю, нiрвану, царство небесне i т. iн.).
Тепер бажань нема, страждання уникнено — чого ж бiльше треба? Хiба це не є щастя?
А що робило людство минулої епохи? Билося за те, щоб бути ситим, щоб мати «жуйку», щоб лизати своїх дитинчат i обнiмати самиць-самцiв. I всi цi унiверситети, лабораторiї, бiржi, залiзницi, суди, банки, фабрики — все це кiнець же кiнцем служило тiльки цьому. Люди засоби зробили цiлями, обожили їх i тепер труять себе через те, що цi засоби стали зайвi.
Зайвi цi засоби, чорт їх забирай, i баста! Через те вони стоять мертвi й непотрiбнi. Ну, i що? Хiба не має рацiї мила Труда, кажучи. «Ну, i скоти, ну, i худоба, а що тут страшного?» Дiйсно, сказати «будьте, як свинi» — образа, а сказати «будьте, як птицi небеснi» — свята заповiдь.
Ну, так чого ж треба? Чого одчай? Хiба не здiйснений iдеал Христа? Хiба людство не стало, як птицi небеснi, що не сiють, не жнуть i навiть на зиму перелiтають у вирiй? Хiба не здiйснений iдеал Конфуцiя, стоїкiв, цинiкiв! Хiба не осягнена атараксiя Епiкура? Хiба не здiйсненi заповiдi Шопенгауера, старого боягуза радощiв? Чого ж сум, чого гвалт, чого страх?!
Стоять фабрики, що виробляли сукна, шовки, оксамити? К чорту! Людина буде гола ходити. Голе, сильне, хиже, здорове тiло естетичнiше, нiж усякi дегенеративнi калiки, позакуту ваш в шовки.
Стоять тисячi, мiльйони фабрик, майстерень, копалень, лабораторiй? А що вони робили? Їжу, одежу, питво? Потрiбне це тепер? Нi. Так чого страх, що стоять? I стiйте к чоргу собi!
Стояiь залiзницi, трамваї, пошта, телеграф?
А вони що робили? Перевозили їжу, одежу, питво та паливо? К чорту! Бiльше непотрiбно. Можете стояти.
Стоїть електрика, водопровiд?
А для чого вони? Сонце є свiтло для всього живого. Будь ласка! Води в природi бiльше, нiж у водозбiрних Берлiна.
Геть до природи з кам'яних колодязiв!
Але де ж отi фабрики, майстернi, лабораторiї, що виробляють людське й божеське? Де тi генiї, що поза «жуйкою» давали красу людству? Поети, митцi? Чи не вони ж споконвiку переспiвують одну свою улюблену тему про жуйку, самицю й дитинчата? Якого ж чорта вони отруюють себе т е-п е р, коли всi мають те, що вони виспiвували?
Доктор Рудольф сiдає в фотель, заплющує очi й чує, як його обхоплює та сама кричуща, нестерпно тоскна туга, що була тодi, як вiн пiсля вибуху лютi й одчаю сидiв на лiжку в камерi-божевiльнi.
Холоднии дощ плаче рясними слiзьми на шибках Холодна вогкiсть дихає i куткiв. Сивий присмерк, як зiгнутий пристаркуватий чоловiк, цiлий день тоскно блукає по лабораторiї, по спустошенiй власною рукою доктора Рудольфа, по любiй, насиченнi роками його дум робiтнi.
Днi й ночi котяться однi через одних, як хвилi — однi яснi, другi темнi, рiвнi, одноманiтнi й без назв. Який сьогоднi день? Субота, середа, недiля? Смiшнi, дорогi й непотрiбнi вже назви. Батько досить уперто вiдмiчав їх за календарем, але як один раз загубив рахунок — так усi цi суботи, понедiлки, вiвторки лишились десь там, позаду, в туманi минулого. Який мiсяць? Листопад? А може, грудень уже? I котиться хвилями безiменними те, що люди привчились називати днями. Для чого їм тепер назва? Навiщо мiряти час? Та й чим мiряти? Що є спiльного тепер у людей? Часу вже немає, бо немає мiрила.
