— Дивно… Все ж таки дивно. Незрозумiле. Значить, Iрма мала рацiю. Примруженi очi розплющуються.
— А? Яку ж то рацiю мала панна Iрма? Це цiкаво.
— Вона сказала, що для вас краще смерть, нiж Сонячна машина. Очi знову ж примружуються, голова гордо вирiвнюється.
— Хм! Панна Iрма мала рацiю, Трудо. Дiйсно — краще смерть. Можете вiтати її з генiальною прозорливiстю. Прощайте, Трудо!
Труда не рухається, не може рушитися з мiсця: чого ж раптом така виразна, така жагуча ненависть?
Труда знову похиляє голову й стоїть, спустивши руку з жакетом i капелюшем. Потiм, волочачи ними по землi, помалу повертається до дверей i задумливо вiдчиняє їх. Але тут же швидко озирається й чекаюче дивиться: до неї, не хапаючись, але твердо, пiдходить Елiза. Пiдходить, чудно дивиться в самi очi й трохи хрипко додає:
— Але пам'ятайте, Трудо: коли я помру, то не вiд ненавистi, а… вiд любовi. Будете пам'ятати? А тепер прощайте!
I, рвучко, круто вiдвернувшись, iде до вiкна.
А Труда знову стоїть непорушне, непорозумiло, хмарно, стиснувши брови — чи ждучи чогось, чи вдивляючись у спину бiля вiкна. Потiм одчиняє дверi й виходить обережно, як у тяжкохорого, причинивши їх за собою.
Такi затихлi, такi запорошенi, такi ще недавно забутi машини вже знову блискають, уже ворушать то тут, то там застояними членами. Пiд височенними попереплiтуваними металiчними велетенськими сiтками-стелями вже не цвiрiнчать лунким самотнiм цвiрiнчанням горобцi. Знову стiни вiдбивають гомiн людських, здавалось би, уже навiки вивiтрених голосiв. Завзято, жваво, вперто обсiла людська комашня слоновi металiчнi тiла, довбається в них, маже, пригвинчує, пристукує. Горять велетенськi пащi, ригаючи бiло жовтим палом, шугаючи потом у крихiтну комашню. А комашня порцiю за порцiєю посилає в розпаленi пельки, радiє з ненажсрства, з палу, з пари. Галасує, шамотиться, заповнює всi такi ще недавно самотнi, лункi, пустельнi зали, кабiнети, бюро. Безладна, невмiла, вона невмiння надолужує запалом, досвiд — смiлiстю.
— Та що ж то ти робиш, хлопче? А гей, ти, куди нас замотуєш? Курте, дай тому жовтодзюбовi по шиї й прожени вiд машини.
— А ти яке маєш право проганяти? Що за начальство?
— А таке начальство, що не розумiєш — не лiзь. Я тут двадцять рокiв потом умивався — от i начальство. Геть од машини!
— Сам геть! Я буду Рудольфовi Шторовi скаржитись.
— Скаржся. Рудольф Штор дурнiв умiє впiзнавати. Ви-чисти краще оце колiно. На ганчiрку. Ну, от так. А то зразу ж у машинiсти пнеться.
А Рудольф Штор цупко стоїть на ногах. На нього оберемками валяться самi скарги, сварки, непорозумiння. На нього накладено вагу суддi, арбiтра, авторитету, iдола. Iдолопоклон-ними руками його винесено на шпиль, обвiшано страшним довiр'ям, обмотано обоженням. Рудольф Штор сказав. Рудольф Штор хоче. Рудольф Штор призначив. Рудольф Штор вирiшив.
Рудольф Штор не може не знати, не вмiти, не пам'ятати. Рудольф Штор не може помилятись, стомлюватись, сердитись, забувати.
У Рудольфа Штора липнуть од поту пасма волосся на чолi, у Рудольфа Штора дзвенить у вухах i синiють губи, Рудольф Штор на хвилину не може приплющити очей. Але Рудольф Штор цупко, твердо стоїть на ногах. I що бiльше синiють губи й дзвенить туман у вухах, то бiльш задоволений Рудольф Штор — тодi не чути iншого дзвону, тоскного похвального дзвону туги. Тодi треба тiльки лягти до лiжка, заплющити очi — i лахматий, п'яний, добродушний сон бере голову в руки й закачує її в темну, м'яку, затишну порожнечу, де немає нi дзвону туги, вiд якого пусткою гудуть груди, нi хижого лютого рявкоту, вiд якого руки зводить сказом, нi болючої, закривавленої нiжностi, вiд жихання якої слабнуть ноги й тiло схиляється навколiшки.
Iдол? Ну, що ж-цс пуповина, без якої не родиться нове людство.
Iдолiв розбивають, як тiльки помiтять, що вони з такої самої глини, як i всi? Ну, що ж — лучче бути розбитим iдолом, нiж цiлим горщиком.
I Рудольф Штор засiдає, вирiшує, наказує, все вмiє, все знає, — цупко стоїть на ногах i несе на плечах усю вагу пуповини. А людська комашня шамотиться, колотиться, вмощується на старих i нових мiсцях, розповзується, знову збивається в грудки Плутанина, безлад, туман, первiсний хаос
Але перший удар творчої волi — i настане свiтло.
I от вечiр. Хмарний, важко-важкий, задуманий. Жовтенькими пiдслiпуватими оченятками клiпають велетенськi кам'яницi в темних тунелях вулиць. Глухо, сиротливо цокають поспiшнi кроки запiзнiлих перехожих. Хто цього вечора блукає вулицями? Хто не сидить i не жде, затримуючи судорожно посмiшку хвилювання, страху, надiї?
Вся Найвища Рада Вiльної Спiлки Творчої Працi в повному складi. Мертенс, пiдстрижений, обголений, банькатий, важно сидить у фотелi, спершись короткими руками на колiна й наставивши сiдласте чоло, наче збирається битись лобами. Шпiндлер, оброслий, кудлатий, закинувши пуделячу голову аж за спинку фотеля, дивиться в стелю.
Паровоз, великий, невкладистий, як закурена скеля, акуратно ставить стовпчики на паперi.
