I знову металiчний, трубний, вiщуючий, закликаючий крик розлягається вiд краю до краю. Голови тих, що на горi, чогось повертаються в бiк ангарiв. Голови в долинi цiкаво, жадно пнуться, стараючись також туди зазирнути.
Трубний крик змовкає. I зараз же громовий голос заступає його мiсце.
«Браття! Зараз перед нами пройдуть образи минулого. Духом хороб, дурощiв, злочинств i нещасть повiє на нас».
З-пiд гори помалу починає висуватись велетенська чудна група, рухаючись щораз вище й вище круг гори спiраллю дороги, пiдставляючи себе то спереду, то з бокiв, то ззаду напружено вп'ятим мiльйонам очей. Рухається вона на п'єдесталi, вкритому чорною, жалiбною похоронною запоною.
На самiй серединi п'єдесталу на чорному хрестi висить розп'яте тiло жiнки Але зросле двома половинами, двоголове, чотиригруде, чотирируке I одна половина його перегодована, набухла — трупно бiле тiло з пикатою круглою головкою.
Друга половина — виснажене, напнуте на кiстки буре, стра-хiтно худе тiло э вимученою черепосхожою головою. Воно звисає з хреста висхлим бурим стручком, звiсивши неохайнi коси на сухi зморщенi торбини грудей.
Пiд розп'яттям двi групи постатей. На боцi набухлої трупно-бiлої половини — такi самi групно бiлi, набухлi, перегодованi. Однi, роззявивши рота, закинувши голови, задихаються. Другi боляче роздирають роти тоскним позiханням, третi жадно жменями пхають у себе страву, четвертi, хижо вискалившiї зуби, скорчившись над скринькою, люю озираются. А мiж ними другою половиною стоять па варгi г?кi самi набух. ii постатi з мечами в руках.
На боцi бурої, виснаженої половини — такi самi виснаженi, бурi, обтягненi шкiрою кiстяки. Однi лючо тчi нiться скоцюрбленими пальцями до пертої половини, друн смокчуть сьої пальцi, третi кладуть голови в петлi, корчаться, прок чигають, ридають, покiрно хилягь голови.
Рупорний громовин голос, стаючи аж до фiалкової мряки пiд лiсом, як голос iз неба, гримiть:
«Ось — Розп'яття Нерiвностi. Тисячi лiт висiла на ньому людськiсть, ссiмогубiю розп'яiа на двi рiзнi часiини, але неподiльно, нерозривно зросла вiд вiку вищим законом. Тисячi лiт одна половина задихалась од перегодовання, загибала вiд нудьги, бездiяльноси, гнила вiд хороб надмiрностi, сушила себе жорстокiстю. Тисячi лiт вони насильством, кров'ю й мечем обороняли свої хороби, свої отруинi розкошi, вважаючи їх за вiчний, незмiнний закон i за свої неодбиральнi привiлеї.
I тисячi лiт друга частина людськостi задихалась од недогодовання, загибала вiд голоду й холоду, гнила вiд хороб, винищення, роз'їдала себе заздрiстю, сушила себе ненавистю и тисячi лiт покiрно хилила голову, вважаючи це за лютий непоборний закон».
Мiльйони напнутих ниток-очей напружено тягнуться на гору. Раптом з обох бокiв башти повiльно, певно висуваються наперед двi велетенськi золотi руки. Вони спускаються до Розп'яття Нерiвностi, обнiмаються, прилипають до чорної запони й Розп'яття, злегка хитнувшись убiк, починають помалу здiйматися вгору, до башти. От двоголове розп'яте тiло вже до-сягло зубцiв комина Сонячної машини, от воно висувається над комином, от на тлi неба чiтко, хмарно й моторошно висить поламане стражданнями колосальне страшне тiло.
Зацiпенiла, вросла в землю, затаїла дух людська мiльйоно-голова маса, розлита по велетенськiй долинi Чутн далеке-далеке срiбне дзеленчання жайворонка.
I вмить, знову ледве схитнувшись наперед, мов уклонившись людству, Розп'яття здригується, золотi руки пiдносять його ще вище до неба, показуючи сонцю, i сильно сягають у роззявлену пащу Сонячної машини. I як тiльки в коминi зникає кiнчик хреста, так зразу ж звiдти вибухає чорно-сивий дим, iскри, i над зубцями золотої башти випинаються величезнi, жовто-червонi, раїїсно-жаднi язики полум'я.
Зацiпенiла маса рапгом сколихується, ухкає й розривається таким громом оплескiв, що двi галки, мирно лiтаючи над полем, iз жахом шугають угору, одурiло, розгублено кидаються то в один бiк, то в другий i з усiєї сили вимахують крилами, стрiлою женучи до лiсу. А внизу пiд ними лопотить мiльйонами коротеньких крилець колосальна птиця, кричить радiсно-диким криком i не може зiрватися з мiсця.
— Слава! Слава Сонячнiй машинi! Слава!
Тiльки на затертiй людською лопiтливою ревучою кригою скелi двi постатi сидять непорушними, закам'янiлими чужинцями.
Граф Адольф косо водить очима по бурхливiй витягненiй у радiснiй нестямi догори масi й нахиляється головою близько до голови принцеси Елiзи.
— Ми звертаємо на себе увагу. Мусимо теж плескати. Дика юрба може впасти в сказ.
Але блiде, з гострим схудлим овалом i зеленими велично примруженими очима лице ледве схитується зневажливим, холодно-гордим усмiхом.
— Я буду плескати, ваша свiтлосте. Рискувати вашим життям у цiй гидкiй комедiї я не хочу.
Принцеса Елiза не вiдповiдає, все мружить очi на золоту башту, над якою розтає чорно-сива хмарина диму.
