— Елiзо, я ж не сказала, що ви тут. Я дотримала свого слова їй-богу! А Рудi весь час так хотiлось особисто подякувати вам Елiзо, ви будьте спокiйнi — Рудi абсолютно нiкому не скаже. Ну, не сердьтеся на мене. Добре? Та й що тут такого? Принц Георг же не довiдається, що ви дивились на такi неморальнi речi. Ну, як же вам подобається наш салон? Таких у нас є вже дванадцять! Скоро, Елiзонько, сам Сукурамi тут танцюватиме. Побачите!
— Трудо, я вас прошу вiдвезти мене додому. В мене голова болить.
Справдi, голос тихий, з нотками зацiпленого болю Труда замовкає, робить широкi очi й обережно пiдходить до непорушної темної постатi.
— Правда, Елiзо? Я зараз. Бiдна Елiзонька! Я тiльки скажу пару слiв Iрмi — i ми зараз же поїдемо. Двi хвилинки!
Труда швидко навшпиньках виходить i бiжить до салону сказати пару слiв Iрмi.
Iрма сидить з iндусом якраз проти дверей. Труда її виразно бачить, але водить очима в усiх напрямках i не говорить їй пари слiв. А побачивши за колонами самотню високу постать Макса, рiшуче, не вимахуючи по-хлоп'ячому руками, навiть не горблячись, пiдходить до нього.
— Максе, менi треба сказати вам пару слiв.
Макс лiниво розмикає схрещенi руки й ноги, недбало вiдриває спину вiд колони й iде за Трудою до сусiдньої кiмнати.
— Прошу щiльно зачинити за собою дверi.
Дверi лiниво й щiльно зачиняються
Макс, не хапаючись, повертається й здивовано дивиться: перед ним не Труда, не маленький хлопчинка з недбалими манерами, а вирiвняна строга постать жiнки з гордо пiдведеною головою й велично припущеними на очi повiками I не смiшновелично, а власно-велично.
— Добродiю Максе, дозвольте спитати, що це все значить?
— Що саме?!
— Вся ваша поведiнка?
Макс нудно поводить одним плечем.
— Поведiнка — як поведiнка А в чому рiч?
— Вам вiдома остання постанова найвищої Ради?
— Яка саме?
— Про завдання сонцеїстських жiнок.
Максове лице неохоче кривиться усмiхом.
— Я вас питаю: вiдома?
— Занадто добре.
— Ви — сонцеїст?
— У чому рiч, Трудо?
Труда стоїть все в тiй самiй позi, а голос теж надзвичайний, рiвний, величний.
— Ви — не сонцеїст, добродiю. Ви — старий трупоїд i рабовласник. Я вам це кажу цiлком переконано. I зовсiм не для себе. А для того, щоб ви не шкодили спiльнiй справi.
— О? Чим же я шкоджу, дозвольте спитати?
— Вашим виглядом, вашою поведiнкою, вашими посмiшками. Хто вас просигь iз таким виглядом являтися до салону? Ви ще дуелi тут захочете вчиняти? Будь ласка, коли у вас не має нi крихти сили, коли ви егоїст i i… то принаймнi не пере шкоджайте другим!
Макс високо здiймає брови.
— Ах, он у чому рiч?! Перешкоджаю! Дуже прошу вибiї чти! Я Дiйсно злочинець я перешкоджаю такому охочому, дбайливому виконуванню завдання. Але прошу тодi сказати менi, з якими саме любовниками вашими я перешкоджаю, щоб я…
Труда бурно скидає з себе величнiсть.
— Не смiйте говорити таких речей! Ви — нехороший! Чуєте ви? Я нiяких любовникiв не маю, нiхто менi навiть руки не поцiлував. Менi гидко й моторошно подумати про ц. е Але коли б треба було, я стала б любовницею всiєї армiї.Чуєте? I коли треба буде, завтра ж стану любовницею кожного солдата. I не соромлюсь, i нiкого не боюсь. I не думайте, що перед вами буду почувати себе винною За що?! Яке ви маєте право говорити зi мною таким тоном, з такими посмiшками, з такою ворожiстю? Як вам не сором? Фе, ви менi неприємнi. Прощайте.
I, закинувши голiвку догори, швидко проходить повз Макса до дверей.
— Трудо, почекайте, Трудо!
В голосi Макса немає вже лiнi й посмiшечки. Щось гаряче й нiякове чується в ньому. Але якась сила несе Труду далi й не дозволяє навiть голови повернути назад.
А в грудях почування пiднесення й полегкостi. I яке щастя, що вiн так гаряче й нiяково сказав «Трудо!».
В бiдної ж Елiзоньки ще дужче розболiлась голова. Навiть до авто сiсти, видно, трудно. Так одразу, без причини. Очевидно, недокрiв'я. Та, розумiється, буде недокрiв'я вiд трупоїдства.
— Елiзо! Я вам рiшуче кажу, не агiтую, не вмовляю, а просто кажу їжте сонячний хлiб. Ви подивiться на мого батька… Ну, не буду, не буду, вибачте, я погана. Вам тепер не до дебатiв. Але менi так добре тепер, Елiзо, так легко, так… ух, так гарно, що просто нестерпно бачити вас такою. Може, не так швидко їхати? Може, не балакати? Дуже болить? Вам треба, приїхавши додому, полежати спокiйно. I доки ж ви будете чекати з вашим Георгом. Ну, вiнчайтесь же з ним. Хiба це перешкоджає вiдновлювати нам порядок? Ах, простiть, Елiзо, бiльше не буду! Кiнець. Мовчу.
I цим разом Труда таки дотримує слова навiть прощаючись, не каже нi слова — мовчки, серйозно, поважно стискає руку Елiзи.
А в грудях — ух, весняно, легко, спiвуче дзвенить гарячий нiяковий окрик «Трудо! Почекайте!»
Принцеса Елiза дiйсно слухається поради Труди — лягає на канапу i лежить непорушне. I не встає навiть тодi, як Ганс Штор, поштиво застукавши, просить її свiтлiсть на вечерю. їх свплiсть вечеряти не буде.
I, коли приїжджає принц Георг iз графом Адольфом, коли в присмерках увiходять до темної кiмнати, принцеса Елiза так само лежить i не рухається.
