Мiцi теж дуже здивована поведiнкою пана доктора. Надзвичайно чудна поведiнка! Це вже хоч би з того помiтно, що коли Мiцi, прочувши вiд Иоганна про приїзд доктора Рудольфа, на хвилинку забiгає до лабораторiї, то пан доктор ставиться до цього так, нiби до нього прийшла якась стара бабуня. Привiтно, ласкаво, але…
Мiцi просто змушена вжити деяких iз давнiх-давен вироблених жiночим родом заходiв, щоб вивести пана доктора з цього ненормального стану.
Нема що, заходи не йдуть намарне. Але й тут виявляється чуднiсть пана доктора: раптом хапає її, зминає всю i при розчинених дверях починає скажено цiлувати. При розчинених дверях! Хiба це нормальний стан?!
Розумiється, Мiцi й тут мусить звернутись до вiками випробуваних засобiв жiноцтва злякано прошепотiвши «од, хтось iде!», швиденько користується звичайною в таких випадках вi ковою чоловiчою довiрливiстю й виривається. Потiм, загородившися стiльцем, стає бiля самих дверей. Таким тiльки чином i вдається привести пана доктора до бiльш менш нормального стану.
Власне, до «бiльш менш». Бо що то за нормальний стан, коли людинi розповiдається про надзвичайно цiкавi трагiчнi но вини, а вона з блаженною посмiшкою або ходить по хатi, як граблями, розчiсуючи волосся пальцями, або сiдає бiля валiзки й неначе п'яними, блискучими, посоловiлими очима любовно длубається в якихось камiнцях.
А новини ж такi, що в усякого iншого очi на лоба з цiкавостi вилiзли б. Наприклад, пропад коронки. Всi газети про це криком кричать, усi екрани про це миготять, на всiх аеростатах увечерi про це реклами висвiтлюють. А пан доктор тiльки засмiявся на все це та пробурмотiв собi пiд нiс:
— Та ну? Отака lcтopiя?
I знов за камiнцi.
А коронка ж, можна сказати, iстинно якась чарiвна. Це Мiцi мусить таки сама признати. Вона, розумiється, в бога не вiрить, релiгiя, попи — все це, звичайно, забобони, вона безрелiгiйна вже три роки, але тут вона мусить визнати, що в коронцi дiйсно сидять якiсь старi чари. Чортячi чи божi, але сидять. Факт!
Пан доктор не вiрять? Добре. Але пановi докторовi, розумiється, вiдомо, що принцеса має вiд свого роду заповiт перевчити всi книжки на свiтi, i коли не зостанеться нi одної не перевченої нею, тодi ота коронка, що пропала, стане справжньою коронкою, i в Нiмеччинi знову повернеться колишня монархiя. Вiдомо це пановi докторовi? Добре. Що ж це за знак, що як пропала коронка, так iпринцеса звелiла всi книжки геть iз її кабiнету повиносити? Га? А подивитись тiльки на неї, яка стала. То така пишна, повiльна, така горда була, така тиха та нечутна. А тепер уся як на струнах, хвилини на мiсцi не всидить, то верхи гасає, то на аеропланi над усiм Берлiном шугає, то пiднiме в себе таку музику на роялi, що старий граф тiльки покректує. Що це все значить? Га?
Пан доктор, приставивши до ока побiльшене скло й розглядаючи камiнчик, мусить згодитись, що це таки надзвичайно цiкаво.
Так, розумiється, цiкаво, але що чари в нiй є, то це теж таки факт Мiцi, звичайно, пi в якi вiдьми, наговори й тому подiбнi забобони не вiрить, але що ця коронка не проста й що дiйсно, як кажуть люди, скрiзь несе з собою нещастя, то це ж видко не тiльки на принцесi. Весь дiм, уся родина графська як пере мiнилася пiсля пропаду коронки. Старий граф, наприклад, — господи, аж моюрошно часом стає! — тiльки те й робить, що ходить по парадних покоях, заклавши одну руку за спину й весь час перебираючи пальцями, а другою почухує пiдборiддя. Iнодi стане, стоїть, щось про себе бурмоче, знизує плечима, по-смiхається. Стара графиня притихла, навiть до кухнi не втручається, нi до чого не заглядає. А що з графiвною Трудою сталось, так це теж хiба не доказ? Їй би то, сказати, що до коронки? А як пропала, так графiвну як пiдмiнили. То, бувало, останнiми часами тiльки до церкви виходила (щось було таке напало на неї!|) — така собi сумирна була, а то теж раптом як скинула з себе всю релiгiю й загуляла так, що аж курить. Додому до ночi не вертається, i часом винцем од неї таки добренько попахує. Старий граф уже разiв зо два з нею строгу балачку мали, але то їй цiлком байдуже, тiльки комiчно так посвистує собi. Та навiть на прислузi вiдбилась та коронка, чого вже бiльше! Фрiдрiха заарештували (хоч усi готовi заприсягти, що вiн анi сном, анi духом не винен). Ернста вiдправили. А замiсть їх узяли якогось молоденького кучерявого хлопця, що вмiє тiльки червонiти, а в своєму дiлi анiчогiсiнько не тямить. А приставлено його, — подумать тiльки! — до самої принцеси. Маєте собi. Ото нiби якась вiдома графовi Адольфовi й дуже вiрна людина.
I от тут пан доктор раптом вiзьми та й запитай.
— Так, так. Ну, а як принцеса ся має? Нiчого?
Мiцi на це тiльки поширює очi, потiм заплющує їх i глибоко зiтхає.
Їй-богу, це могло вже навiть стару бабусю зачепити. Мiцi, розумiється, цього так залишити не може. її, мабуть, уже давно там кликали, але вона мусить перевiрити, що з бiдним паном доктором сталось.
Маючи таку невинну мету, вона виходить iз-за свого стiльця й наближається до пана доктора.
Вiн зиркає на неї, як на муху, i знову нахиляється до валiзки.
