I враз усе тiло, як стративши свiдомiсть, на один мент дивно затихає. Руки перестають дряпатися, плечi тiльки важко дихають, уста стали безвольно-м'якi, живi, сласнi. Все воно, наче чимось несподiваним уражене, пронизане, слухає, все витягується, жадно зливається з рукою.
I раптом знов, як струснуте внутрiшнiм вибухом, жахливо шарпається, з несподiваною силою, що тiльки з'являється в божевiльних, одпихає доктора Рудольфа й одстрибує до стiнки кущiв. Спiткнувшись о край дорiжки й ухопившись руками за вiти. Мiцi круто повертається всiм тiлом до Рудольфа i, задихаючись, шипучим шепотом видихає:
— Не смiйте! Не смiйте… пiдходити!
Ревом, жадним, роз'ятреним, слiпим ревом реве вся iстота доктора Рудольфа. Он як?! Ага?! I вiн шалено, весь перехилившись, як бугаи iз наставленими рогами, кидається на втекле тiло женщини.
— Мiцi!! Стiй!! Чуєш?!
Мiцi вся втискається спиною в кущi, стає вища i владним, злякано задиханим, грiзним i лютим голосом каже:
— Не смiйте, ви!! Чуєте?!
Доктор Рудольф, як на повному гонi спинений кiнь, аж одкинувшись усiм тiлом назад, вростає в землю: голос принцеси!
Темна, тяжко дихаюча постать швидко виходить iз кущiв, прожогом кидається в алею й зникає в нiй, часто, хапливо риплячи пiском у тьмi.
Доктор Рудольф стоїть усе на тому самому мiсцi, не рухаючись, не смiючи навiть повернутись у той бiк, де зникла князiвна Елiза. Розгублено, дурнувато посмiхаючись у темрявi алеї, вiн машинально долонею розмазує пiт на пашучому лицi й трудно, затихаюче дихає. Потiм обережно, майже навшпиньках одходить од страшного мiсця й прокрадається до оранжереї.
Уважно й щiльно замкнувши за собою на всi ключi й защiпки дверi, вiн, не запалюючи свiтла в спальнi, навпомацки пiдходить до лiжка й тихо, боячись рипнути, сiдає на нього. На лицi його все так само чутна розгублена, дурнувата посмiшкiї, а все тiло ослаблено, знесилено опадає. Вiн, не роздягаючись, лягає на подушку лицем догори й дивиться в густу, теплу тьму широкими, враженими очима.
Довго лежить доктор Рудольф, не рухаючись. У саду бiля оранжереї чути легкi, поспiшнi кроки й потiм обережний стукiт у дверi. Потiм голосний дзвiнок у передпокої. Мертва, шарудлива тиша. Нетерплячi кроки риплять уже попiд стiною, i в вiкно дрiбним перебором стукають пальцi. Чекання. Знову нетерпляче, гнiвне дрiботiння по склу. Знову чекання. Шипуча, напружена тиша. I, нарештi, сердитi, бистрi кроки вiд вiкна.
Рудольф глибоко зiтхає й безсило заплющує очi. I зразу ж, як тiльки очi заплющуються, на всiх мiсцях його тiла, що дотикалися до тiла принцеси, дивно, страшно, виразно починають чутися тi дотики. На устах нiби й досi то вперта тверда замкненiсть уст, то вогка, гаряча м'якiсть. Лiвий бiк горить, i на нього гнучко, сильно надушує плече князiвни. Пальцi дряпають груди. Долоня правої руки вкрита нiжною, як пелюсток троянди, атласистiстю, i од неї по тiлу розливається таке хвилювання, що доктор Рудольф сiдає на лiжку, дивиться в пiтьму й знову лягає.
О, зовсiм не те, не таке хвилювання, яке було тодi, коли рука торкалась того тiла! Нове, страшнiше, проймаюче такою знемогою, що, здається, не буде чим дихнути.
I невже це в о н а була в його обiймах, та велична, закутана в чорне, надосяжно-далека, прекрасна, як портрет, що ним можна було безплотно, з пошаною милуватись, але що його оригiнал у реальностi не iснує? I це її живе, гаряче тiло билось, вигиналось, дряпалось у його руках?! Дряпалось!
I доктор Рудольф iз хвильками внутрiшнього, зворушеного смiху й захвату обережно мацає себе за подряпанi груди.
I це вона, так само, як печерна жiнка, як Мiцi, як мiльйони жiнок, iз тими самими жiночими жестами, з тими самими рухами боронилась, захищала своє тiло?! Як чисто по-жiночому, голосним шепотом закричала «не смiйте!». Вона була смертельно ображена, до нестями ображена, гнiв її не можна собi й уявити, але вона все ж таки по-справжньому не закричала. От що! Не закричала. Жiночим, старим, тисячолiтнiм iнстинктом вона вже знала, що не треба кричати, не треба нiкого кликати на помiч, не треба, щоб хто-небудь навiть знав про цю її образу.
Доктор Рудольф раптом розплющує очi й перелякано дивиться у тьму. Але ж був один мент, коли вона вся затихла! Господи, був же цей мент! Був, був, о, вiн був! А коли вiн був, то нема ж уже образи, нема її! Вона вiдповiла, вона вiдчула його в собi, вона прийняла й злилася з ним? Який же тодi сором, образа, обурення?! Ну, добре. Нехай не знала, кого приймала, нехай не знала, як це могло статись, але коли це було, то вона ж уже тепер, коли знає, хто це був, вона ж мусить почувати, що вона була до нього близька, до такої мiри близька, коли самi уста вимовляють «ти», коли з людини спадають тисячолiття умовностей та приписiв, i вона пiдлягає тiльки вiчним приписам життя. На один мент, на крихiтну долю менту, але була!
