О, доктор Рудольф розумiє. Але це неможливо. Безнадiйно. Навiть коли б вони знали, через що. Навiть тодi.
Макс знову ходить уздовж хатинки. Доктор Рудольф сидить непорушне. Макс зупиняється i, притулившись спиною до шафи, нахиляє голову.
— Ну, добре…
Але замовкає й знову ходить. Доктор Рудольф на мент пiдводить голову й знову кладе її в руки.
— Ну, добре! Але ти обiцяй менi, що того дня, як Мертенс матиме бути з вiзитом у цiєї дiвки, ти вивезеш iз дому батькiв.
— Як же я знатиму про той вiзит?
— Я тобi скажу.
— Добре, Масi. Я все зроблю, що…
— Ти мусиш не все, а тiльки це й неодмiнно це зробити! А тепер я мушу йти. Вибач.
Вiн хмарно, стомлено, простягає руку братовi. Доктор Рудольф помалу пiдводиться, бере руку й просто дивиться в очi Максовi. I очi цi вмить страшенно чимось нагадують йому очi старого пса Трезора, коли йому авто переїхало ногу Вiн помалу, незручно обiймає Макса за голову и мовчки притягує до себе, як у дитинствi, як i тодi, коли батько виганяв його з дому. I, як тими разами, Макс i тепер соромливо судорожно притискується до плеча старшого брата й зараз же виривається.
Коли доктор Рудольф вертається додому садом, вiн не сiдає на лавочцi. Але так само й не кидається до лабораторiї, як iще вчора, а проходить до спальнi i, не роздягаючись, лягає на лiжко.
Так от який зв'язок iз Свiтовим Конгресом! Вiн-людина, i гримаса людства є i його гримаса, болюча i страшна.
Лежить Нiмеччина внизу, у легкiй блакитнiй курявi туману, як наречена в вiнчальному серпанку. Стьожками рiк срiбно-синiх, жевтяво-зелених прибралася, хутра лiсiв накинула на плечi. Стрiчає жениха, владику й господаря свого.
Стрiчай, наречена, стрiчай радiсно, гордо, любовно. Хто знає, може, на твоє чоло вперше ляже корона Землi.
Нечутно, м'яко, плавко несеться напiвскляний рекордовий «Азарт». Тiльки на легких пiднятках i повiтряних ямах чується пiд Мертенсом глибокий, спокiйний фотель. I жива смуга землi тодi хитаєгься й наче здiймається до неба.
Поля, лани, як рiзнофарбнi, порозстелюванi для просуху полотна, як понамотуванi на величезну цiвку, розсотуються внизу пiд апаратом. Величезнi фабричнi димарi здаються коротесенькими недокурками цигарок. Широченнi шосе — наче мотузочки, порозкида!нi без ладу по рiзнофарбнiй полотнинi. I тихо, тихо все сунеться. А там же гуркiт, стукiт, свист, зойк. Там же без устанку, без перерви працює велетенський маши-но-людський апарат.
Мертенс перекладає сигару з одного кутка рота в другий, i м'ясистi, впертi губи його торкає легесенький усмiх. А досить одного слова, досить одного мига оком, i весь цей бага-томiльйоновий апарат моментально зацiпенiє. Перестануть куритись димарi, спиняться отi червачки-потяги, затихне грюкiт i свист.
Знає ж це принцеса? Що? Нi? Знає ж, що везе вiн корону на її червоно золоту голову.
Мертенс зiтхає i знову посмiх, але iнший, залягає в пука-тих, великих, розумних очах.
Якби вона знала! Якби вони всi знали, чим саме йому ця горда принцеса така необхiдна, така… єдино дорога. Кров її? А чим, наприклад, кров дочки сучасного короля Уiллема Брайтона гiрша за кров дочки короля колишнього? Краса? О, цього цвiту в повнi руки набирай.
I знову, як тiльки починає про це думати владика й господар Нiмеччини, йому на серцi нiби хтось тихенько, холодно й лоскiтно дмухає, вухам стає гаряче, i по тiлу проходить мо лоде, давно-давно загублене, гаряче почування. А в очах, i не в очах, а десь у кровi, м'язах устає червоно-золота голова Марти Пожежi. Розпатлана, вiчно напiдпитку, вiчно з очай-душно блискаючими зубами, неохайна, весела й до всiх мужчин на фабрицi безжурно й байдуже охоча любовниця. Але жоднi обiйми з усiх тих багатьох пiзнiше коханих i некоханих красунь нiколи не давали йому тої насолоди, того раювання, що першi обiйми чотирнадцятилiтнього хлопця з цiєю пiвп'я-ною «полум'яною Мартою».
I коли б вони всi знали, що ця принцеса тiльки одна має щастя бути подiбною до Марти Пожежi. Трошки б здивувались? Що? Нi? Принцесочка образилась би? Е, а коли б ще в принцесочки було на носi й пiд очима ластовиння! Коли б не таке точено-правильне лице було в неї, коли б губи були товстiшi, коли б збоку двох зубiв бракувало, коли б од неї так само гостро, солоно й дурманяче пахло потом, як од тої прекрасної, чудесної, негарної, брудної Пожежi! О, що б це було! Але iдеали взагалi подiбнi до штучних виставок на вiтринах магазинiв, їх можна прагнути, мати за зразок, але задовольнятися треба менше досконалими, але подiбними до них живими речами. I коли в п'ятдесятдвохлiтньому тiлi, байдужому до краси та принад тисяч рiзнофарбних красунь, одна червоно-золота голiвка викликає чотирнадцятилiтнього хлопця, з його глупотою, з його вiрою в казки, не шкода й пiв-Нiмеччини вiддати.
А вiддати щось доведеться. Пiв не пiв, а з чверть Об'єднаного Банку на кiн у грi за першiсть на президентство Землi доведеться поставити. А коли бiльше, то й бiльше. Елiза Пожежа варта й бiльше. А гра буде гаряча. О, гаряча! Але чия виграє, то ще невiдомо. То ще невiдомо. Виграє не той, хто багато може поставити, а хто багато на поставлене може взяти.
