Граф Адольф зриває листок i з вибачливою посмiшкою за кiнчик стебельця крутить його в двох пальцях. О, це пуск Союз Схiдних Держав чудесно розумiє, що вiн не може вдаватись у боротьбу з Заходом Безнадiйна справа.
Тут граф Адольф робить маленьку паузу. Князiвна Елiза. рiвно несучи голову, як червоний вугiль у чорному свiтильни ку, звужує очi i знає, що скаже граф Адольф фон Елленберг.
I коли вiн починає говорити, у звужених очах холодно ки ває головою посмiшка, — ну, розумiється.
— Але я сподiваюсь, що пан Мертенс буде такий добрий i в цей же вiзит завезе й коронку Зiгфрiда?
Адольф потуплює очi, мовчить i глибоко зiтхає: на великий исаль, коронки ще не знайдено.
Принцеса Елiза зупиняється i здивовано дивиться просто в лице посланця. Що мають значити його слова? Приховують коронку, манять нею, в'яжyть?
Граф Адольф мусить iще раз, iз найбiльшим його жалем, пiдтвердити, що коронки поки що не знайдено. Але вона безумовно знайдеться, полiцiя стоїть уже на певному шляху. Звичайно, це умова її свiтлостi, але йому здається, коли її свiтлiсть дозволять, то головнiшою умовою є друга корона. Розумiється, коронка Зiгфрiда…
Але князiвна Елiза не дає йому докiнчити. Для неї всi умови важнi, i коли хоч одної з них не виконано, то договору ще не складено. Вона не може прийняти пана Мертенса.
I її свiтлiсть велично й категорично крутить головою. А в душi скоками, вибриками гасає радiсть, як юрба школярiв, у яких захорiв на сьогоднi вчитель. Яке щастя, що коронки ще не знайденої її знайдуть, неодмiнно, безумовно, полiцiя вже стоїть на певному шляху. Але яка радiсть, що не тепер, не зразу, не «вже»!
I вмить назустрiч, iз-за рогу алеї, з'являється, шкандибаючи, висока постать доктора Рудольфа. В руках у нього невеличкий оберемочок трави й листя. Вiн уважно щось розглядає в ньому, помаленьку йдучи та легенько без свисту насвистуючи пiсеньку. Одне пасмо темно-каштанового з пiдпалом волосся смiшною дужкою стоїть йому над похиленим чолом. А руки занятi, i не можна загребти її.
Принцеса Елiза, почуваючи, як уся кров її густо палючою лавою суне в лице й пiд очима починають горiти вилицi, неначе вiд морозу, а ноги слабнуть так, що нема сили пересувати їх, ще величнiше закидає лице i спокiйним, злегка глухуватим, тьмяним голосом каже:
— Так, так, графе, це надзвичайно…
Доктор Рудольф швидко пiдводить голову i злякано дивиться перед собою.
— …надзвичайно важна подiя. Я дуже тiшуся, що пан Мертенс був такий чемний…
Одвертi, чистi, дитячi очi так безумно-комiчно, так зворушливо-смiшно дивляться, не клiпаючи. Вiн робить рух, хоче втекти вбiк.
— …такий чемний, що… що попрохав вас згаяти час i поiнформувати мене. Я дуже дякую…
О, граф Адольф готовий увесь свiй час, усi сили вiддати тiй великiй справi, яка обiцяє так багато всьому нiмецькому народовi! О, вiн готовий…
Доктор Рудольф притискує обома руками оберемочок до грудей i нiжно та обережно тримає його, як заснулу дитину. А куточки уст, тi самi страшнi, загорненi догори ниточки, так розгублено посмiхаються. Вiн не зводить iз неї очей, широких, винуватих, прохальних. Принцеса Елiза злегка похмурює брови й тiсно складає уста: вiн смiє винуватими очима дивитись на неї! Вiн смiє почувати себе винним перед нею! Вiн, син льокая!
Доктор Рудольф, не доходячи кiлька крокiв, незграбно уклоняється, тримаючи руки з травою на грудях. Граф Адольф неуважно, злегка хитає йому головою й говорить далi. I те, що граф Адольф так хитає, а «той» так дивиться, робить її ноги твердими, голову чистою й сухою, наче пролетiв вiтер i здмух-гiув якiсь нездоровi, гарячi випари. Вона — божевiльна. Як смiє цей калiка почувати себе винним?! Як вона дозволяє йому так дивитись?!
Принцеса Елiза так само злегка, недбало хитає калiцi головою й уважно слухає графа Адольфа. А коли калiка рiвняється з ними, вона кидає на нього неуважним поглядом i раптом пригадує.
— А! Пане Шторе! Вибачте, графе, одну хвилиночку.
Доктор Рудольф, увесь почервонiвши, стоїть, i жде, i мучиться, що на грудях у нього оберемок трави.
— У мене в покоях, пане Шторе, попсувалися дзвiнки. Будь ласка, полагодьте їх. I прошу швидше.
Вона недбало хитає йому головою й повертається до графа Адольфа. Вона слухає далi пана графа, нехай вiн вибачить за маленьку перерву, але вона побачила цього чоловiка й скористувалася випадком.
Графовi Адольфовi трошки нiяково, — з доктором Рудi в їхнiй родинi поводяться не як iз сином слуги, а як iз своїм. Здаеться, принцесi це вiдомо. Але що то вродженiсть до влади, — вона навiть не помiчає, що образила людину.
Граф Адольф якийсь мент мовчить i обережно боком ступає поруч iз її свiтлiстю. А її свiтлiсть спокiйно й велично пливе далi алеєю, несучи голiвку червоної гадючки на тiлi чорного лебедя.
