Секретар доносить його свiтлостi, що пан депутат Рiнкель годину тому виїхав iз дому. Куди саме, — секретар пана Рiнкеля не знає.
Годину тому! Давно час бути тут. Незрозумiле нахабство. Невже соцiал-демократична фракцiя дозволила собi так пожартувати з паном президентом? О, цей жарт дорого їй коштуватиме!
Голосно i владно дзвонить окремий палацовий телефон. Пан президент!
Так i є.
— Ну? Швидко? Що? Га?
Голос весело нетерплячий, певний, без нотки сумнiву. От маєте: скажи тут, що не тiльки не швидко, а взагалi нiчого нема, нi швидко, нi помалу, нiяк. I що вчорашнiй жарт пана президента над високим зiбранням, i врочиста постанова, i генiальний «обхiд шарлатана депутата», i надiї на коронку, на побачення з принцесою, — все було занадто «швидке».
— Якась дивна рiч, пане президенте. Депутата Рiнкеля ще немає.
Граф Адольф говорить таким тихим, тьмяним голосом, що пан президент нiчого не розумiє.
— Що?! Кого немає?! Не чую! Голоснiше.
Розумiється, пан президент добре чують, — голос уже ряв-каючяй, з металiчними нотами. I очi, мабуть, уже вилiзли з орбiт, опуклi, грiзнi. (Екран, як звичайно, з обережностi запнено).
— Депутата Рiнкеля ще немає!
— Де немає?
— У мене, пане президенте. Не приїхав iще. Годину тому виїхав iз дому й досi немає. Я сподiваюсь…
— Я, пане мiнiстре, не потребую ваших сподiванок, а тiльки обiцяного вами договору з депутатом Рiнкелем. Я чекаю на ваш доклад у цiй справi.
I голос iз металiчними нотами зникає.
Граф Адольф Елленберг люто схоплюється й бiгає по кабiнету, щохвилини поглядаючи на годинник. Але хвилини минають за хвилинами, чвертi за чвертями. Вулицею з рипким шелестом проносяться автомобiлi й нi один не зупиняється перед вестибюлем будинку графа Елленберга.
Здивовано блакитний ранок перетворюється в золотисто-сiрий, рознiжений спекою полудень, а депутата Рiнкеля все немає, i двоє секретарiв iз напруженими, злими й передтомлени-ми очима двома телефонами розшукують його по всьому Берлiну. Начальниковi полiцiї дано наказ на всякому мiсцi арештувати депутата Рiнкеля й негайно приставити його до графа Еллепберга. Але депутата Рiнкеля нiде немає. Таємно й безслiдно зник депутат рейхстагу.
Золотисто сiрий полудень змiняється пiдчервоненим пiдстаркуватим вечором.
Граф Адольф фон Елленберг пригнiчено вертається з палацу додому, вперше за цiлий день нi разу не прийнятий паном президентом. Цiлий день пан президент лютував i так часом гиркав на Вiнтера, що було чути аж до великої приймальнi.
Граф Адольф понуро ходить по кабiнету, — як чудесно, як надiйно починався день i як загрозливо кiнчається вiн. А що ж то далi буде?
Небо жовто-сiре, сiрчане, з жахливо поширеними, дикими очима По жовто-димному пiску хмар слiди велетенської мiтли. Колодязями-вулицями гонить гривастий, розгарячений, увесь у пiнi й потi скажений вiтер.
А в душi Макса гривастий захват, безперестаннi, пекучi язики полум'я Вiд нього горить лице, вуха, голова, мозок. Усе горить, палахкотить, не вгасає. Чи вiд вiтру? Чи вiд двох безсонних ночей? Гей, а може, вiд краси, Сузанно, тої краси, якої тобi нiколи не зазнати?! Га?
Хiба ж не краса: весь Берлiн од краю до краю, вiд палацiв до верстатiв, од Мертенса до слiпого старця пiд стiною, весь Берлiн, як вода у сильно струснутому вiдрi, хвилюється, виплiскується, пiниться. Жадна, цiкава, легковажна, полохлхва мiщанка-юрба шамотиться, шепочеться, жахається, радiє, лютиться. Як живе срiбло, то розбивається на дрiбнi грудочки, то зливається в натовпи, то знову краплинками розгiкається по ресторанах, кав'ярнях, магазинах, конторах. Але скрiзь несе з собою шепiт, жах, широкi очi, чекання.
Хiба ж не краса, Сузанно, рухатись непомiтною, незначною порошинкою в цьому вихорi юрби i знати, що ги ж викликав його? Хiба ж не краса знати, що ця юрба в один мент може тебе роздерти на шматки або ж або понести на руках, як бога?
Полiцаї, — милi, комiчнi, такi страшно суворi, напруженi до-лiцаi, — ретельно, люто здирають оповiстки Iнараку.
Ах, бiдолахи, їм величезна робота весь ранок — п'ять тисяч червоних великих плакатiв, добре поналiплюваних i мiцно присохлих, поздирати з усiх стiн, стовпiв, дверей, вiкон, тротуарiв. Бо той же поганець Iнарак зовсiм не тримався приписiв магiстрату, де можна лiпити. Лiпив, де хтiв, навiть на дверях самої полiцай-президiї!
Ось, наприклад, цiлий натовп перед дверима церкви, на яких нахабно червонiє страшна оповiстка. Де ж ти, полiцаю! Дивись, як жадно вп'ялися десятки очей у червоний плакат i читають:
«Оповiстка
Цим доводиться до вiдома громадян Нiмеччини, що Центральне Бюро Iнтернацiонального Авангарду Революцiйної Акцiї в Нiмеччинi (Ц. Б. IНАРАКу) постановило громадянина Фрiдрiха Мертенса за.
1) свiдоме, вперте й активне запроваджування режиму капiталiстичного деспотизму та новiтньої фiнансової монархiї,
