Діна щось гаряче шепотіла Маркову на вухо. Він мовчки слухав, іноді похитуючи головою. Він був у короткому драному піджаку поверх вишитої української сорочки, підперезаної мотузкою, і в полотняних штанях, заправлених у грубі чоботи. На голові бриль. Селянин, та й годі... До чого ж змінився цей колись випещений купецький синок! Був він старший за Олексія на рік, ну, на два, а на вигляд здавався років тридцяти. Шкіра на щоках у нього задубіла, очі стали ще вужчими і запали; він став ширший в плечах, а голову тримав низько, витягуючи коричньову жилаву шию. «Наче вовк якийсь...» згадав Олексій слова снігурівського дячка.
Слухаючи Діну, Марков скоса позирав на нього, вивчаючи. Олексій одвернувся і почав розглядати замшілі стіни халупки. Було помітно, що відвідували її рідко. Мабуть, Марков навмисне обрав це місце для зустрічі з невідомою людиною. Над комишевою стелею — стоячи, Олексій торкався її кашкетом — шаруділо листя, десь поруч спліскувала річка, і раптом басовито й сипло заревів гудок, примусивши здригнутися всіх присутніх: ішов пароплав з Херсона. Потім гудок обірвався, і почулися часті удари лопатей по воді.
— Добре, зараз розберемося! — голосно вимовив Марков.
Він підійшов, сів на колоду біля Олексія. Діна лишилась у тіні.
— Викладай, однокашнику, яким вітром тебе занесло сюди, — сказав Марков.
Він посміхався, показуючи ясна. Куточки губ наморщувалися, ще більше надаючи йому схожості з вовком, який люто вищирився.
— Що там викладати... — сказав Олексій похмуро.— Діна вже, мабуть, усе розповіла.
— Діна Діною, а я від тебе хочу почути. Ти розумієш, на що йдеш?
— Не дитина, розумію.
— Бачу, що не дитина, надто великий. Тим більше неясно... Поясни мені, що сталося? Служив ти, служив у червоних і раптом на тобі — передумав! Чому б це?
— Значить, є причина.
— Яка? Ти не бійся, викладай все напрямки!
Олексій, немов вагаючись, озирнувся на Діну. Вона підбадьорливо кивнула.
— Говоріть, Альошо. Олексій стиснув кулак.
- Я давно шукаю такої нагоди... — сказав він крізь зуби. — А служити можна по-різному... Он де в мене ця служба! — І він провів рукою по горлу.
— Що ж, скривдили тебе? В начальство не вийшов?
— Я чинів не добивався! Коли б схотів — вийшов...
— Значить, не схотів? А чому?
— Слухай, Маркові — Олексій подався вперед до ліхтаря, дивлячись прямо в сірі очі шпигуна. — Дідька лисого, я тобі щось скажу! Коли ви ті, що я думаю, так випробуйте мене — самі побачите, а ні — я інших знайду, не тільки світла, що у вікні!
— Ач який! — Марков відсахнувся, кілька секунд вдивлявся в Олексія, немов хотів проникнути в найпо-таємніші його думки. Потім повільно промовив: — Що ж... Причини, кінець кінцем, всякі можуть бути. Добре, випробуємо... Але поки не доведеш, що готовий заради нашої справи на все, довір'я не чекай. А зрадиш... Повинен тебе попередити, Михальов: Дося тебе знайшла, вона одна і відповідає. Але коли з нею щось станеться — живим тобі не бути. Знайдемо хоч на краю світу. І тоді нарікай сам на себе!..
На мить промайнула в Олексія думка плюнути на все і вихопити наган. Але він одразу ж відігнав її. За спиною, простуджено сопучи носом, стояв другий бандит.
— Лякати мене нічого, — промовив Олексій, — діло кажи.
— Зараз і діло... Ти писар? У штабі працюєш?
— Так...
— Якщо хочеш, щоб ми тобі повірили, зроби таку штуку... Вчора в штабі одержали нову оперативну карту фронту...
— Так...
— Ти щось знаєш про це? — швидко спитав Марков.
— Ні, ні, слухаю.
— Ось цю карту треба роздобути.
— Викрасти, чи що?
— Ну, викрасти. Зможеш?
Олексій, піднявши кашкета, почухав нігтем їжачок свого підростаючого волосся, перевів погляд з Маркова на ліхтар і знову на Маркова. Він «думав». Потім сказав:
— Важко.
— Що тут важкого? Знаєш, де вона висить?
— Та знати я знаю...
— А якщо знаєш, невже не зможеш знайти момент і зняти? Як-небудь вночі...
— Може, щось інше?..
— Нам карта потрібна!
До Олексія підійшла Діна.
— Ви зробите це, Альошо! — вона поклала на його потилицю свою теплу вологу долоню. — Я певна, ви зробите! Пам'ятайте, я поручилася за вас!
- А якщо помітять?
- А ти обережно, — сказав Марков. — А влипнеш — теж не біда: ми тебе так заховаємо, що жоден собака не знайде! Бачиш: нас теж ловлять, а спіймати не можуть. У крайньому разі, переправимо в Крим. І вже повір, ми послуг не забуваємо!
- Вирішуйте, Альошо! — Діна нетерпляче поторсала його за шию.
- Гаразд, — сказав Олексій, — спробую... Але тільки, відверто кажучи, не розумію, на якого дідька вам ця карта?
— Ти що, дурний? — здивувався Марков.
— Не я дурний, а ви дурні! Ну, викраду я карту... припустімо. А її в той же день замінять іншою. Ти думаєш, вони дурніші за тебе?
— Он ти про що! — посміхнувся Марков. — Хай замінюють. Тим краще. Укріплення за два дні не переробиш, а війська вже розміщені, їх переставляти треба. Скільки на це часу піде? Га? Зміркував?
- А карту куди?
— Це тебе не обходить! Доставимо, куди слід. Коротше: зможеш її добути чи ні?
Олексій надів кашкета, насунув його до брів.
— Даремно базікати не буду. Постараюсь! Діна задоволено перезирнулася з Марковим.
— Два дні тобі вистачить? — спитав той.
