Але нікому в світі, і в тому числі самому собі, він не зміг би пояснити, чому в цю мить щось ворухнулося в ньому, і до серця підступив гострий жаль до дівчини, непотрібний, не заслужений нею жаль. Він зовсім близько бачив її сяючі, радісні очі, відчував долонями гнучку, довірливо-податливу спину, і десь у найвіддаленішому куточку свідомості ворухнулася зрадлива розслаблююча думка: чи правильно він робить, вдаючись до такого жорстокого обману?..
І ось що найнебезпечніше: в ту мить він не знайшов досить переконливого спростування цієї думки.
- Стривайте, Альошо! — підвелася раптом Діна. — Сидіть тут, я на одну хвилинку!..
Вона метнулася до столика, згорнула карту, мнучи її в поспішності. Не соромлячись, розстебнула комір, засунула карту за пазуху. Потім схопила хустку, що висіла на кріслі, і вибігла з кімнати. В неї був вигляд іменинниці, що одержала найбажаніший подарунок...
Олексій чув, як вона спустилася в сад, і кроки її зашелестіли, віддаляючись у бік річки.
Тільки лишившись на самоті, він трохи заспокоївся. Все правильно. Все як треба... Ні, він не Солових, його на такі штучки не спіймаєш!..
Справедливість вимагає сказати, що тепер у думках Олексія не було впевненості...
Хвилин за п'ятнадцять він почув: ідуть. Діна була не сама.
«Поблизу ховає...» промайнуло в голові.
Східці зарипіли під важкими кроками. Діна розчинила двері.
— Ось він! — збуджено промовила вона.
Ввійшов Марков. За ним всунулася вугрувата пика його охоронця Севи.
Марков посміхнувся.
- Здрастуй, друже! Вітаю!
Поліз вітатися і Сева, розчулено кліпаючи червонуватими бугорками повік без вій.
- Що я вам казала! — торжествувала Діна. — Ви собі не можете уявити, Альошо, як вони мене пробирали через вас! І легковажна я, і дівчисько, і мало не зрадниця! Ось, будь ласка! Хто правий?
- Ти, ти! — поблажливо сказав Марков, розправляючи карту на столику.— Та сама! Як же тобі вдалося?
- Не питай! Дві ночі підстерігав...
Історію «викрадення» карти Олексій сумлінно продумав. Карта висіла у командарма, прикрита завіскою, вночі біля неї стояв вартовий. А в сусідній кімнаті — канцелярії цілу добу позмінно працювали писарі Олексієві пощастило потрапити в нічний наряд... О третій годині ночі вони закінчили роботу. Олексій вийшов разом з усіма, а в коридорі відстав і, повернувшись у канцелярію, сховався під столом. Розрахунок був на те, що вартовий час від часу виходить оглянути штаб. За кілька хвилин він справді вийшов. Олексій прослизнув у кімнату, де висіла карта, зняв її з стіни і через вікно вистрибнув у двір, не забувши акуратно зашморгнути завіску, щоб не зразу виявили відсутність карти, йому вдалося непомітно пройти повз вартового, а далі все було просто: карту він сховав під каменем біля вбиральні, де вона спокійно пролежала до сьогоднішнього вечора. Все це зайняло так мало часу, що Олексій встиг прийти в хату, відведену для писарів, раніше за своїх співробітників: ті надумали серед ночі варити кашу в штабній кухні, і коли, наївшись, прийшли додому, він уже спав. На допиті вони одностайно підтвердили це, а один, сучий син, навіть сказав, що йому здається, ніби Олексій залишив роботу раніше від інших: він, мовляв, завжди од нарядів ухиляється. В результаті постраждав тільки вартовий: його забрали в особливий відділ і досі тримають.
— Ото стрибок! — схвалив Сева.— Міг би ще й вартового рішити, щоб я луснув!
— Шум здіймати! — заперечив Олексій.— Так вірніше.
— Значить, тебе ніхто не підозрює?— спитав Марков.
— Поки що ніхто.
— Днів два виждемо, нехай все уляжеться, а потім дам тобі ще завданнячко. А зараз іди, коли б не почали шукати.
Олексієві треба було поспішати, але йому не хотілося йти, нічого не вивідавши у шпигунів.
Марков сам прийшов йому на допомогу.
— У тебе нічна перепустка? — спитав він.
- Так.
— Візьми з собою Севу. Треба карту доставити. Наткнетеся на патруль — відверни його увагу... Завтра заскочиш на пошту, Дося скаже, що робити далі.
— До ранку не можна дочекатися?— бурчав Сева.— Обов'язково ганяти людину в дощ. Чому Дося не передасть?.
- Мовчи!—обірвав його Марков.— Ось тобі карта, сховай. І скажи там, щоб зараз же відправили.
Діна провела їх до хвіртки. На прощання вона сказала, ніби вибачаючись:
— У нас ще все попереду, Альошо...
Сева продовжував бурчати і на вулиці:
— Здихався! Вигнав, мов собаку...
На зріст Сева був такий же, як і Олексій. В його крихкотілій, незграбній постаті відчувалася неабияка сила, але голосок мав плаксивий, тонкий і говорив співуче, трохи шепеляво.
— Це ж не людина, а егоїст! Віддай за нього душу, а він і не покашляє! Тобі хочеться побути з дівчиною, що ж я маю проти? Так ні! Йому треба, щоб я зовсім пішов!..
— Що ти базікаєш! — перебив його Олексій. — З якою дівчиною?
— А ти сам не догадався?
— З Діною?
— З ким же ще!
— Таке скаже, дурень! — невідомо чому скипів раптом Олексій.— Що ти язиком мелеш?
— Ти в неї втріскався, — спокійно сказав Сева.— Це видно навіть сліпому, так тобі і не хочеться вірити. Ой хлопче, не ти перший, не ти останній!
- Стривай! Чому ти вирішив, що вона з Марковим?..
