Вона нечітко відчувала, що часу на роздуми вже немає, тому ігнорувала форми, що суперечили логіці, які валялися по закрученому в петлю виднокраєві. Вона з презирством відкидала їх і продиралася крізь хащі, що стікали між площинами, тремтячи від найлегшого дотику, тонкі як волосся шви світу, знаходячи ті, що були розірвані, і з'єднуючи їх дбайливими дотиками. Вона шукала розірвані, пошматовані отвори і латала їх з гідною подиву наполегливістю. Пошкодження під її пальцями виправлялися, як погнуті шестерні в майстерні годинникаря.
Вона бачила світлі плями, дратівливих, бігаючих туди-сюди комах, які там, далеко, по той бік, руйнували її тіло, і їй хотілося їх зібрати, але вона зосередилася на своєму завданні, і чим більше вона лагодила, тим сильніше світилася своїм власним світлом, неземним блиском, що виливалася з пор її існування, яке спалювало розлючених, збожеволілих від сили мурашок з силою тисячі сонць, поки все більше і більше мигало лише невпевнено, в той час як вона своїм блиском досягала вже найвіддаленіших куточків того, що утворювало розчепірену структуру чистої пневми. Було лише питанням часу, коли вона візьметься і за тих.
РОЗДІЛ XIX
Він прокинувся з такою біллю, ніби його жорстоко побили. Лише через кілька секунд після пробудження він згадав, що його дійсно побили. Він усвідомив, що дуже поспішає, і хотів підвестися на ноги, але тіло відмовилося підкорятися. Він зробив ще одну спробу, цього разу обережно піднімаючись і спираючись на праву руку. Ліва рука боліла як три чорти. Була середина дня.
Він лежав на підстилці з ялинових гілок, розкладеній у зразково розбитому таборі в якихось кущах. Біля невеликого багаття, на імпровізованій лавці з соснового стовбура, сидів чоловік у білій сорочці та темних штанях. Він гриз горішки, з нудьги кидаючи кожний другий у вогонь. Поруч з ним лежала повна домініканська броня, блискуча від олії та емалі, очевидно, щойно відреставрована. Власник обладунку, поголений на їжака, як було заведено у братів з
Він спробував щось сказати, але горло було повністю пересохлим, і з нього вийшло лише болісне хрипіння. Однак цього було достатньо, щоб чоловік біля багаття подивився на нього з явною неприязню. Він встав, підняв бурдюк з водою і без слова подав його Домініку. Потім повернувся на своє місце. Поранений жадібно напився, з полегшенням зволоживши горло. Заткнув бурдюк і знову ліг на ліжко. Його рани були перев'язані, його чимось погодували, бо він не був голодний, він отримав воду... Очевидно, його супутник не мав наміру заподіяти йому шкоди. А Еркісія, відповідно до свого характеру і – а може, перш за все – стану душі, терпляче чекав.
– І мусив ти туди пхатися? – нарешті промовив той голосом, сповненим докору та роздратування.
– Що? – Еркісія подивився на нього. Він очікував різних речей, але докорів у цьому списку не було.
– Чи мусив ти туди втовкуватися, питаю, чи ти глухий? – скривився той. – Ти знаєш, хлопче, скільки часу займає впровадження агента в орден? Думаєш, достатньо прийти і сказати: "Привіт, я хочу стати домініканцем"? Чотири роки я працював як віл, пройшов навчання, всі ритуали та решту клоунади, а ти спалив нашу прикриття за дві секунди. Ти хоч іноді думаєш про щось, крім власної дупи?
У голові Еркісії крутилися тисячі питань. На галявині його врятувала присутність духу і здоровий домініканський розум: він знав, що хтось дуже впливовий, кому важливий успіх його завдання, стежить за ним. Тож іспанець у відчаї поставив усе на одну карту, припускаючи, що ці таємничі люди також проникнуть і до ордену. Він не помилився. Але хто був цей чоловік? Кого він представляв? Чому вони йому допомагали, чому знову врятували в безнадійній ситуації? Чого вони від нього хочуть? Але в цей момент він, перш за все, відчув образу від того, що його дорікали, як школяра, тож замовк з образою.
– А, хуй з ним, — буркнув той, кинувши останній горішок у вогонь.
Він встав і підійшов до іспанця. Почав оглядати його професійним оком.
– Як ти себе почуваєш?
– У мене все болить. Найбільше ліва рука. І, здається, мені вибили зуб.
– Шкода, що не вибили тобі капусту з голови. Радій, що тільки один. З рукою тобі теж пощастило більше, ніж з розумом, ти пошкодив собі плече, а міг би його зламати, і тоді привіт. Тоді ти б нічого не робив місяць, а тобі є що робити.
– І що ж?
– Перш ніж ти дав себе зловити, як останній дурень, ти йшов до Вюрцбурга, правда? Ну, то я припускаю, що ти все ще хочеш туди дістатися.
– Так, але…
– Тихо, я тебе обстежую, – пробурмотів той, обмацуючи кістки Еркісії. – Так склалося, що я теж хочу, щоб ти дістався до Вюрцбурга. Отже, ми маємо спільні цілі, тож не ускладнюй мені завдання і дай мені привести тебе до ладу.