Скандинавські загони ставали все більш вправними у перетині щита за допомогою с'юнґондерів. І хоча найманці Катаріни швидко зрозуміли, що пріоритетом завжди буде відстріл шведських магів, це було зовсім нелегко. С'юнґондери почали з'являтися подвійними та потрійними командами, прикриваючи один одного щитами. Вони також оточили себе цілими взводами мушкетерів, щоб зникнути в натовпі та не бути легкою мішенню для артилеристів. Ворожі бомбардири навчилися підтягувати свої гармати до бар'єру, щоб мати змогу дати залп у бік міських стін, щойно ті відкриються – і так хитро, що не могли відповісти тим самим, бо стріляли під кутом, який захищав їх щитом, призначеним для блокування їхніх снарядів. Наче цього було недостатньо, вони також придумали натирати гарматні ядра сумішшю дьогтю та порошкоподібного вірідіуму, що дозволяло їм час від часу пробивати помаранчевий бар'єр. Залізні ядра таким чином втрачали більшу частину свого імпульсу та важко падали на землю, не задаючи ніякої шкоди – і про цей трюк вони дізналися, досліджуючи один з них. Гранати ж летіли прямо в їхні окопи та вибухали, викликаючи паніку та спустошення серед захисників. Єдине, що їх рятувало, це те, що вся ця вишукані китайські церемонії були необхідні для того, щоб ворог взагалі вступив у бій.
З давніх-давен якість армії визначалася не лише її чисельністю, рівнем дисципліни та озброєння, але й, перш за все, еластичністю. У справді добре вишколеній армії командири здатні реагувати на те, що відбувається на полі бою, та змінювати неефективну тактику на ходу, тоді як солдати здатні виконувати нові, часто суперечливі та ризиковані накази. Зрештою, вівця ніколи не веде за собою зграю левів, а лев - зграю овець. Однак тут вони точно мали справу з левами, очолюваними левом, та самим Левом Півночі. Коли Шенк подивився на надскладні маневри та хитрощі шведів, його охопив дурнуватий сміх, бо він знав, що якби він наказав своїм людям зробити щось подібне – та ще й під вогнем! – вони б радше вбили себе, ніж завдали шкоди ворогові. Зрештою, навіть форсований марш становив ризик того, що їхні корпуси почнуть дезертирувати – як вони дізналися кілька тижнів тому. Втечі з Вюрцбурга вже були звичним явищем, і хоча їх слід було очікувати, Шенк і Кнапп лютували, коли під час ранкових перевірок виявили, що з однієї чи іншої роти раптово зникло близько десятка чоловіків. Навантажені золотом найманці швидко та охоче втікали. Їх стримувало головним чином те, що вони перебували в обложеному місті, але хто хотів, міг втекти, навіть річкою.
Погода також не допомагала. Спека висушила калюжі та болота, що залишилися після дощів, через що шквар висів в повітрі разом з вологістю, зводячи всіх з розуму, хоча до літа було ще далеко. Питну воду доводилося нормувати, тому найманці пили прямо з Майну, що незмінно призводило до розладу шлунка. Усі стікали потом під обладунками, гармати розжарювалися, як печі, а єдиною тінню були плащі, що висіли на списах, незграбно відводячи палючі промені від розпалених голів. Шведам, зрозуміло, це зовсім не перешкоджало.
Не потрібно було мати ступінь магістра вільних мистецтв, щоб помітити, що щит Катаріни внаслідок бомбардування домініканців слабшає. Великі діри, які с'юнґундери пробивали в ньому, з кожним днем закривалися повільніше, що ще більше ускладнювало оборону. А на п'ятий день облоги, коли вони вже перекинули майже всі сили із замку на північну ділянку, Антоніш увірвався до кам'яниці біля кріпосної стіни, яку вони визначили в якості власної штаб-квартири з причини гарної видимості стану на фронті, і сказав:
– У нас проблема.
Шенк, схвильований цим вторгненням, схопився на ноги та побіг за голландським майстром облог. Вони кинулися на дах, де наказали інженерам збудувати пласку платформу, з якої вони могли б спостерігати за полем бою, не наражаючись на ворожий вогонь.
– Дивись, — вказав Антоніш.
Він показав на величезну діру у бар'єрі. Вона виглядала точно так само, як і всі інші: неправильної форми та з рваними жовтими краями, місцями заввишки з будинок, місцями — не набагато вища за людський зріст. Крізь неї пройшли б два взводи солдатів, але шведів з іншого боку не було видно.
– Що сталося? Вони пробили отвір і не атакують?
– Тримайся за щось зараз. Це та дірка, яку вони зробили шість годин тому.
Шенк похмуро подивився на нього.
– Ти, мабуть, жартуєш.
– Повір мені, хотілося б. Діра не затягується.
– Ну і що тепер?
– А ти що думаєш?
Шенк гидко вилаявся.
– Мені потрібно поговорити з Катаріною, тобто з її милістю.
– Але ж вона є недоступною.
– Тоді я зроблю її доступною.