Веслярі скерували барку до пристані. Метью проігнорував прискіпливі погляди та розпитування, даючи можливість Генрі та Гелоугласу відповідати замість нього. Випадковому спостерігачеві Метью міг здатися навіть злегка знудженим. Але я була до нього достатньо близько, щоб помітити, як сторожко й напружено роздивляється він берег ріки. Я поглянула через рів на двоповерхову аркаду. Арки першого поверху були відкриті всім вітрам, але горішній поверх був засклений вітражними вікнами. Із них витріщалися цікаві пики у сподіванні роздивитися, хто ж то прибув, і отримати хоч крихту нової поживи для пліток. Та Метью швидко поставив свою масивну фігуру між мною та придворними, щоб мене не так легко було розгледіти.
Слуги в лівреях, кожен з яких був озброєний або мечем, або списом, провели нас крізь просту сторожку до головної частини палацу. Лабіринт приміщень першого поверху хаотично вирував, нагадуючи своєю метушнею сучасні офісні споруди; повсюди сновигали слуги та придворні чиновники, кваплячись прийняти наказ та виконати його. Метью звернув праворуч, але наші охоронці ввічливо заступили йому дорогу.
— Вона не прийме тебе у приватному порядку, поки не змусить просидіти як на голках у всіх на виду, — сердито пробурмотів Гелоуглас. Метью вилаявся.
Ми слухняно пішли за нашим ескортом до величних сходів. Вони повнилися людьми, і від суміші запахів людей, квітів та трав у мене запаморочилася голова. Кожен присутній напахтився парфумами, щоб забити неприємні запахи, але ефект виявився зворотним. Коли натовп помітив Метью, у ньому почувся шепіт, і море людей розступилося. Він був вищим на зріст за більшість присутніх і випромінював таку саму брутальну рішучість, як і решта чоловіків-аристократів, яких мені доводилося зустрічати. Та різниця полягала в тому, що Метью й справді був смертельно небезпечним, і на підсвідомому рівні теплокровні створіння це відчували.
Пройшовши крізь низку передпокоїв, кожен з яких був вщерть заповнений придворними обох статей в модних костюмах із підкладками, напахчених парфумами та прикрашених коштовностями, ми нарешті опинилися перед зачиненими дверима. І стали чекати. Шепіт довкола нас змінився на бурмотіння. Якийсь чоловік відпустив жарт, і його компаньйон стиха захихикав. Метью стиснув зуби.
— Чому ми чекаємо? — спитала я таким тихим і тоненьким голосом, що мене могли почути лише Метью та Гелоуглас завдяки загостреному слуху вампірів.
— Щоб повтішати королеву і продемонструвати мені, що я — не більше, ніж звичайний її слуга.
Коли нас, нарешті, впустили в королівську приймальню, я з подивом побачила, що в цій кімнаті також повно людей. «Приватність» була при дворі королеви Єлизавети поняттям вельми відносним. Я стала шукати поглядом королеву, але її ніде не було видно. Моє серце занило — знову нам доведеться чекати.
— Чому це з кожним роком я старішаю, а Метью Ройдон, здається, молодшає аж на два роки? — почувся від каміна напрочуд жвавий голос. Найрозкішніше вдягнені, найсильніше напахчені та напомаджені істоти у кімнаті трохи повернулися у наш бік і допитливо глянули нас. Їхній рух відкрив нашим поглядам Єлизавету, яка сиділа, наче бджолина матка посеред вулика. Моє серце тьохнуло. Переді мною ожила легенда.
— Я не вбачаю у вас якихось значних змін, ваша величносте, — сказав Метью, злегка вклоняючись від пояса. — «Semper eadem», йдеться у прислів’ї. Ті ж слова були написані на королівському гербі, що прикрашав камін. «Завжди незмінна».
— Навіть моєму скарбникові вдається вклонитися нижче, аніж вам, сер, хоча він і страждає від ревматизму. — З-за маски пудри та рум’ян заблищали чорні очиці. Королева міцно стулила свої губи, над якими нависав гачкуватий ніс. — І нині я віддаю перевагу іншому девізу: «Video et taceo».
«Бачу і мовчу». Ми явно вскочили в халепу.
Метью зробив вигляд, що не розчув цього різкого зауваження, і випрямився так, наче він був володарем королівства, а не шпигуном королеви. Із розправленими плечима та відкинутою назад головою він явно був найвищим чоловіком у кімнаті. Лише двоє віддалено наближалися до нього своїм зростом: Генрі Персі, який з нещасним виглядом стояв під стіною, та якийсь довгоногий чоловік приблизно того ж віку, що й граф. Він мав кучеряву чуприну і з нахабним виразом обличчя стояв біля королеви, ледь не торкаючись її ліктя.
— Обережно, — пробурмотів Берглі, проходячи повз Метью. Своє застереження він приглушив гупанням своєї палиці. — Викликáли мене, ваша величносте?
— Дух і Привид в одному й тому самому місці. Скажіть мені, Рейлі, а чи не порушує це якийсь глибокий філософський принцип? — протяжно мовив компаньйон королеви. Його приятелі тицьнули пальцями на лорда Берглі та Метью і розреготалися.
— Якби ви навчалися в Оксфорді, а не Кембриджі, графе Есекс, то ви знали б відповідь і не ганьбилися таким питанням. — Рейлі непомітно переніс вагу з однієї ноги на другу і повільно поклав руку біля ефеса свого меча.
