— Кожної останньої суботи місяця в Києві зліт колекціонерів. Я знаю, де те їхнє збіговисько. Ордени за нормальні бабки можна згендлювати лише там. Розрахуємося з Жучкою й візьмемося до справи. Я вважаю, почати треба з посольства.
— Тобі ліпше знати.
— Ет, коли б крутонути все швиденько! Бодай тачку пристойну придбати!
Наступного дня Миха Ватсон, Льоха Холмс і Рудик подалися на Андріївський узвіз. Бонасьє порозмислила, погладила кошеня, яке влаштувалося в неї на руках, і їхати відмовилась, посилаючись на свої невідкладні дівчачі справи.
Торгові ятки з різним сувенірним і мистецьким крамом починалися від самого верху вулиці. На стінах будинків висіли картини, ятки було геть закидано матрьошками, булавами, шахами, прапорами, вимпелами «Ударник комуністичної праці» й армійським причандаллям. Тут були погони, однострої, каскетки, різні відзнаки і, звісно, ордени й медалі. Втім, не так багато, як очікували хлопці.
— Диви! — штурхонув Миху в бік Рудик.
На прилавку лежало кілька нагород, серед них орден Леніна. Підійшли ближче.
— Чого треба? — не надто люб’язно спитав продавець, знехотя відірвавши погляд від книжки. У хлопцях він не побачив статечних покупців.
— А, тато прислав придивитися, — відповів Льоха. — Він у мене з прибамбасами, ордени збирає. В них з матусею через це мало до розлучення не дійшло! Ото й зараз, — натхненно брехав Льоха, — щойно приїхав з аукціону Сотбіс, спродав там дещо, одразу відправив мене на ринок, пошукати орден Леніна, але щоб номер був не більший від тисячі, на інший він грошей витрачати не хоче.
— Ну… То це ти не за тою адресою… Це тобі на зліт треба, на Попівку. В нас що сьогодні? Субота? Ось, останньої суботи місяця колекціонери там якраз і збираються. Поїдьте туди, може, вам і поталанить, але орден з таким номером коштує грубі гроші. Крім того, що його зроблено з золота й платини, це взагалі надзвичайна рідкість. Чи вистачить в твого батька грошей?
— Це теж не за тою адресою, — розсміявся Льоха. — То хай тато вирішує! Звідки мені знати, що там в нього зберігається в швейцарському банку чи в Америці?
Продавець зміряв Льоху оцінювальним поглядом, із сумнівом стенув плечима й знову заглибився в книжку.
— Агов, — озвався до нього Миха, — а де та Попівка?
— Метро «Драниця», а там спитаєте.
Хлопці заквапились по Андріївському узвозу вниз, до найближчої станції метро. Дорогою зупинялися ще коло двох яток, де продавалися ордени, але марно.
Попівкою виявився старий спортивний майданчик, обгороджений високим парканом з металевої сітки. Вздовж паркану сиділи продавці: хто на складаних ослінчиках, хто просто на розстелених газетах. Перед ними було дбайливо викладено старовинні фотоапарати, фотооб’єктиви, відзнаки та нагороди різних країн і часів, антикварні книжки — себто все, що можна колекціонувати, продавати, купувати чи обмінювати. Вздовж шерег продавців походжали покупці, уважно приглядаючись до товару. Хлопці й собі посунули вздовж шереги. На орден Леніна наштовхнулися майже одразу.
— Можна подивитись? — спитав Льоха.
— А навіщо? — продавець підозріло оглянув усю трійцю.
Підозрілість можна було зрозуміти. Орден коштує чимало, а в хлопців ноги прудкі. В разі чого хіба наздоженеш!
— Я тут за татовим дорученням, — знову вдався до своєї легенди Льоха. — Шукаю орден з номером, меншим від тисячі. Перемовини щодо купівлі проводитиме батько.
— Меншим від тисячі, кажеш? Твій батько мусить бути відомий колекціонер. Як твоє прізвище? — колекціонер пильно розглядав Льоху.
Льоха, не вагаючись ані миті, назвав своє прізвище, і це врятувало ситуацію. Продавець йому повірив.
— Ремесло? Не чув про такого.
— Як?! — вельми природно здивувався Льоха. — Ви не чули про мого батька? Та ви знаєте, яка в нього колекція?
Про аукціон Сотбіс і рахунок у швейцарському банку цього разу Льоха обачливо вирішив не брехати.
— Ну… тоді спробуйте спитати в Мідяного. Ось він сидить, люльку палить. Може, він підкаже, де такий орден можна розшукати.
Зачувши Льохове запитання, Мідяний витягнув люльку з рота.
— Вам поталанило. Щойно двійко голомозих мені такий орден пропонували, години зо дві тому. Навіть номер мобіли залишили. — Мідяний поплескав по кишені жакета.
— Дайте номер, будь ласка, — попросив Льоха враз захриплим голосом.
Миха звузив очі, а Рудик нервово потер долоні.
— О, як сполохалися, — посміхнувся Мідяний. — Сто баксів.
— Що сто баксів? — не зрозумів Льоха.
— Юначе, я торгую орденами й інформацією. Коли не буду брати за це гроші, то миттю збанкрутую, вилечу в трубу, зрозуміло? Ти хочеш мати
номер? Плати! Не хочеш — гуляй собі, — Мідяний знову запхав люльку до рота, затягнувся й випустив клуб диму.
— Гаразд, — погодився Льоха. — Тоді дайте мені свій номер, мій батько з вами зв’яжеться. Бо в мене звідки сто баксів? А татусь, певно, заплатить! Ви лише подзвоніть тим голомозим, аби вони орден іншим не продали.
Мідяний знизав плечима.
— Нема проблем, скажу.
Тоді здобув аркушик та олівець, на коліні карлючкуватими цифрами записав свій номер і простягнув Льосі.
— А як вас звуть?