Потім не раз батько розповідав, як був свідком зустрічі у Луцьку головного отамана Симона Петлюри з польським зверхником Юзефом Пілсудським. Бо ж служив тоді в охоронній роті генерала Осецького, а той був тоже великим командєром. Бачив, як до домика неподалік од Луцького замку обоє приїхали на одній машині. Вони, сірожупанники, стояли вздовж вулиці з ружжами коло ноги, а як машина спинилася, до плеча взяли. От так, показував батько. І бачили, як вийшли два ни то отамани, ци як їх назвати — наш і польський. Вельми то здивували, бо ж воювали вже з поляками, до Луцька мало не приперлися, за верстов двадцять-тридцять од міста стояли вже. А тут раптом така зустріч. І обоє з їднеї машини виходять. Йдуть до будинку, обличчя у головного поляка ясне, висяює, ніби начищена салдацька бляха, в нашого Симона, чи то Семена, як сірожупанники їхні казали, стомлене, землисте. Вдивляється у лиця своїх вояків, мовби хоче щось потаємне в очах угледіти. Проти Платонового сусіда, Степана Гаркавого, під Києвом потому загинув, спинився, питає:
— Звідкіля будеш, вояче?
— З Полтавщини, пане головний отаман, — той груди випнув, аж заїкнувся з несподіванки.
— Земляки, виходить? — Петлюра скупо всміхнувся. — Дійдемо й до Полтави, земляче. А ти звідки?
То вже до Платона. Стомлені очі, а пронизливі, досі памнятає.
— Я аж гикнув, коли він до мене озвався, — казав батько. — Ну, раз питає, то треба одказати. Тутошні ми, мовлю, поліські.
— Вся Україна, значить, — пригадував отаманові слова Яковів батько.
Не раз цю зустріч і розмову пригадував Платон Мех, повуличному Цвіркун. Авжеж, чогось Цвіркунами їх прозивали. Мати казала, співучий рід був, хоть і бідний.
— Та бре’, куме, Їй-Богу, бре’, — сказав якось той же Федот. — Став би сам головний отаман з вами гувурєти. Отакими, як ви-те, куме.
«З таким голодранцем, як ти», — казали його усміхнені очі.
— Я, по-вашому, куме, брехун?
Ой, як розізлився тоді Платон. Шапкою об стіл кинув. От-от, здавалося, на сусіда-кума кинеться. Той взяв його за рукав. Заспокійливо так торкнувся. Вмів Федот і підколоти, словом ущипнути, али й стримати себе міг. Все міг, бо був таки хорошим хазяїном, мудрим, не запальним, як голодраб Платон Цвіркун.
А рушницю... Рушницю батєчко так і не віддав. Ні тоді, коли поляки оголосили, що всі мають здати зброю, ні під час пізніших обшуків. Сховав, як казав, надійно. Тільки знав Яків, де саме батько сховав. І що час від часу дістає і змащує. Крадькома, вночі, коли, гадає, всі сплять. Мо’, й згодиться, якось обмовився.
У хліві, за стріхою, в таємній заглибині знайшов Яків зброю ще за два дні до весілля. Знайшов, потримав у руках, з коробки поруч із рушницею набоя дістав, загнав у рушницю. Цілився у когось невидимого. Потім так, заряджену, поклав у сховок.
Нащо тоді діставав? Невже думка вже зародилася? Сам не міг би сказати. Пригадав дане собі ж слово, що коли Улянка не належатиме йому, то не належатиме нікому. Але ж Улянка йому вже належала...
Тепер, вертаючись після тієї бійки в гайку, відчув, як його злість начеб проходить, а на зміну їй приходить инше. Те, що став почувати, що його мовби огортало, закутувало в себе. Холодна лють на світ і самого себе. На місяць, що холодно світить угорі. Місяць, що пливе небом, як крипа[3] без весел. Жовтий і байдужий.
Але якщо Улянки він убивати не буде, то кого? Кого? Тимоша? Що це дасть? Убити й піти в тюрму? Убитий піти... Хай! Нє, не піде.
Він поплентався до хати. Але не став заходити, а сів на порозі. Віддалені голоси долинали з сусідського подвір’я. Там ще пекли, варили — готувалися до весілля. Десь там і Уляна була.
Певніше, на останніх вечорницях. Як то заведено було, з дівоцтвом прощалася. Куди мав і він піти, та не міг.
12
— Мені щось наче затьмарило розум, — скаже він пізніше в поліцейському постерунку. — Як весіллє з хати виходило...
Насправді він готувався цілу ніч, думав, засинав і прокидався знову. Щось чи хтось брало за руку, садовило, змушувало до звуків прислухатися. Як там у сусідів? Стихло? А може, Улянка за вікном стоїть? Нє. нема. Під час одного з тих прокидань майнула думка: піти й зараз викрасти Улянку, змусити силою піти за собою, піти, доки не пізно. Він уже був встав з постелі.
— Не спиться, синку? — спитала мати.
— Спіть, мамо, — сказав. — Я піду води вип’ю.
Надворі було доволі прохолодно. Аж ніби морозно. Холод відразу поповз за комір. У сусідів світло вже погасло. Десь там, на сході ледь-ледь сіріло, готувався пробудитися, зайнятися невільний день. Весільний день.
«Нє, — сказав він собі. — Нє, я вкраду єї з весілля».
Та вже коли справді напився холодної, аж зубам стало терпко, води — все-таки осінь, середина осені — рішив, що піде на весілля, куди його таки запрошували, як сусіда й хрещеного сина, хоч, може, й сподівалися, що не прийде.
І він таки пішов, і ловив на собі насторожені погляди Федота й Федотихи, Улянчиного брата й самої Улянки. Тоді не пили так багацько, як ниньки, але й від одної маленької чарчини прилинула кров, стало жарко і зашуміло в голові.
