Його слова про любов до Улянки відлітали кудись за вітром, що наче блукалець-гуляка забіг цієї миті до саду. Найбільше ж боявся іншої хвилини — коли Федот і Федотиха покличуть Улянку. Коли вона скаже, що й мала сказати, що він уже знав:
— Як ви-те скажете, тату й мамо, так і буде.
9
Від того весняного — ще весняного, майського дня, коли відбулася кумедія із його сватанням — і до Покрови, середини осені, вони майже щоночі стрічалися. Коли виходив із хати сусідової, тоді, після сватання, проходив мимо вікна крайньої кімнати, побачив лице Улянчине й очі, які... які сміялися, і дивилися, дивились на нього так, що, здавалося, от-от поглинуть. Гостре відчуття ненависті пронизало Якова. Він вдарив кулаком по вікну. Брязнуло скло, бризнула кров на пальці, на долоню. З хати вибігла Федотиха, від хліва йшов старший Улянчин брат Петро. Наче з-за туману доносилися прокльони матері його коханої. В руках Петра побачив великого кілка.
Та на двір вийшов і Федот, зирнув поглядом — важким, пронизливим — сказав:
— Не чіпайте. Кинь кілка, сину. Хай подуріє. Його вже пройшло.
Але його не пройшло. Його щастя, його кохання зрадливе, підле, вночі постукало у маленьке віконце їхньої хатини, під яким він спав. У темряві світилися Улянчині очі. Кішка, подумалось йому.
— Відчини, — почув шепіт.
«Що робити?» — думка народилася і згасла. Натомість солодко замлоїло у грудях. Натомість відчинив вікно, оглянувшись. чи сплять батько з матір’ю та брат, — одна в них була кімнатка на старих і малих. Тихо... З печі ні звуку. Гаврилко теж похропує.
Улянка відразу схопила його руками за голову, притягла до себе, впилася в його губи своїми вустами.
— Чого ти прийшла...
Слово «сучко» вмерло на його обцілованих губах. Опиратися не міг і вже ніколи не опирався — ціле літо й половину осені. Довгі й короткі водночас.
Вони стрічалися усе літо і половину осені. Вони стрічалися й навіть удень — за їхнім хлівом, у гайку за ровом, у полі, на пасовиську, на вечорницях. Як тильки випадала нагода, починався той бенкет любощів і ласки. Дорослих і... начеб дитячих, так він теперка думає.
— Ти не боїшся матері й батька? — питав він.
— А мамі я сказала, — Улянка дивилася так, наче він спитав оце, як її звати.
— Як то — сказала?
Він аж стерп з несподіванки. Сказала? Що сказала? Сміється?
— А так що сказала, — Улянка взялася в боки. — Хай мамця мовчать і дишуть. Та вони мене й понімають. А батько... Їхнє діло маленьке... Та ж із Вергунами родичаємось. До того ж між ними умова — за мною землі батько не даватиме. Ну, корову і нового плуга. І на солтиса не лізтиме, як пана Пьотра заберуть звідси, то Вергуна старого буде колодниця. Ой, Яську, нащо то тобі... Ти мене люби ліпше...
Щось було в тому нелюдське, так йому, Яшкові, подумалося. Щось було. Він прогнав думку геть. А солодощі кохання з його єдиною у світі переважувало все. Крім одного — що після весілля вона належатиме иншому. Якщо й не зувсім, то доведеться ділити. Ділити?..
За тиждень до Покрови і два до весілля вона сказала — після любощів, геть знеможена, як і він:
— Я груба[2], Яську.
— Груба?
— Так. Вже понесла. Від тебе. І всі мої діти будуть від тебе, чуєш? Сина хочу. А потім — доцю. А ти?
— Я...
Горло йому тоді перехопив спазм. Кого він хоче? Він уперше подумав про дивну владу жінки. Цієї ось над ним. Що геть його висмоктала й повела невідомо куди. І жінки взагалі. Чого він їй підкорився, чого приймає ці подачки від цеї зрадливиці? Вже зрадливиці. Хай і не йому. Та і йому тоже. Поїхав би геть — десь на заробітки, за Буг, у Польщу питому, куди завгодно, світ заочі.
— Вчора я Тимоша стрічав, — сказав натомість.
— І що?
— Грозився.
— Чим?
— Уб’є казав, якщо правда, що з тобою валандаюся.
— Не вб’є, — сказала вона. — І руки не підніме. Я йому казала...
Вона вмовкла. Не промовила більше нічого. І раптом почув — Улянка плаче. Плаче, плечі здригаються...
— Чого ти...
Погладив ті плечі. Пронизало всього. Пташеня мале горнулося до нього.
— Мовчи... Мовчи...
10
І те було, чого ніколи не забути, — як він вийшов назустріч весіллю з ружжом в руках.
А перед тим нестерпно тяглися страшні осінні дні очікування того ж весілля. Яків намагався гнати від себе геть усі думки, що буде далі. Хоча, здавалося б, все визначено наперед — Улянка виходить заміж, поступаючись волі батьків, проти якої не сміла іти, але продовжує його кохати. Й залишиться коханкою, його, Якова, коханкою і коханою. Правда, від однієї думки про те, що Улянка належатиме іншому, кров шугала до голови, а перед очима стрибали коники. Ділити Улянку він не хотів і не збирався — чим ближчав день весілля, тим глибше розумів це.
У ніч перед весіллям він чекав Улянку в їхньому гайку. І вона прийшла, а коли вже стали гарячково обійматися, він раптом почув поряд чуюсь присутність. їх оточили, то були Улянчина мати і два брати — рідний Петро і двоюрідний Тарас. Але як Петро замахнувся великим дрючком, Улянка закричала, що коли вони його зачеплять — весілля не буде. Чуєте, не буде!..
