— Побити? — Прокіп сплюнув і стиха лайнувся — видно, боліло. — Та то навіть не їхня хата. Якоїсь пані Урсусі, місце для здибанок.
— Тоді тим паче. Ти йдеш чи злякався, як заєць?
— Та йду, йду, твою маму, герой...
І вони пішли. Далі вже Яків пам’ятав, як у тумані. Нічному тумані, в якому вони підходили до вікна й чули за ним вовтузіння й любовні зойки. Як били те вікно й, відчинивши, вривалися крізь нього. Яку темряві скидали з ліжок і гамселили тих чортових ляських коханців. Цивільових. Як змусили їх геть ретируватися, добряче відлупцьованих. Репетували й вищали дівки. Вилітали з кімнати ті довбо...би.
— Де тут світло? — кричав лютий-прелютий Яків.
— Десь коло дверей, — то Прокіп.
У цій міський оселі таки була електрика. І коли світло з’явилося, то вони побачили на ліжках двох дівок з натягнутими до підборідь ковдрами.
Одна з них була Зося. Прекрасна Зося з розпущеним, чорним, як вороняче крило, волоссям. Вона дивилася... Як вона дивилася! Тисяча страхів, крізь які пробивався (так, так!) вогник захоплення, горіли в її очах.
— О, мій пан улан... Славний лицар на червоному коні...
— Мовчи, шльондро...
— Цо пан собє позваля!
— А те й позволяю, — сказав Яків. — Те й позволяю, ясна пані, — він казав українською. — Що пані зараз встануть і підуть звідси. Ну! — вже гаркнув.
Стягнув ковдру. Гола-голісінька. У міру худорлява і довгонога. Маленькі груденята. Кущик волосся між тими звабними ногами. Не прикрила, а розкинула ноги.
— Ґвалтуйте! Проше пана...
— Вставай!
Яків шарпнув її за ногу, потім за руку. Грубо й свавільно. Штовхнув. Прокіп тоді стягнув з другого ліжка іншу кралю, тоже доладно складену.
— Цо пані собє позваля?..
На порозі стояла якась розпатлана стара відьма в халаті. Хазяйка, зрозумів. Уруся, Урсула — як там її...
— Вимітайтеся!
Даремно вони намагалися опиратися. Благати про одіж. Вигнали їх голих-голісіньких надвір. Наказали йти, не озираючись. Старій відьмі — мовчати, бо... Бо уб’ю, кричав. Уб’ю, труп отут валятиметься. І смердітиме, гірше, як цеє кубло.
Дівки вибігли за ворота. За ними, трохи перечекавши, й вони пішли.
У темряві біліли, наче просвічуючи ніч, дівочі тіла. Ось вони спинилися, завагалися. Хочуть вернутися? Щоб він зробив, якби вернулися? Простив? Але за що прощати...
— Що на тебе напало? — спитав Прокіп. — Цяя Зоська... Вона, щоб ти знав, шляхтянка. І брат у неї якийсь чиновник. Дивись, окошиться на нас. Хто ми для них? Хлопи, вояки... Тильки всього...
Яків спинився. Відчув, як минули злість, шаленство, а на зміну приходить біль у голові і втома, страшенна втома.
— Шляхтянка, кажеш? — Сплюнув і відчув, що кров виплюнув. — То чого ж вона... така?
— Та щось про неї кажуть... Що була нещаслива любов, — сказав Прокіп і мацнув за бікта лайнувся — видно, таки боліло добряче.
— Любов? Хіба од любові пускаються берега?
— А чорт їх розбере, те панське насіння! Ходімо, бо ранком ми сонні повзатимемо.
5
Той чоловік з’явився біля їхньої хати, вже як викопали картоплю. Якову помагала копати й Оленка. Хоч що там у нього — латка на городі, свій пай віддав для обробітку Ольці й Тарасові. Ольці його приблуда тоже помагала. Олька перестала сердитися на дівчину, й відчув Яків — може, розказала Оленка його дочці про себе щось таке, що йому не відважилася.
— Дєд!
Він почув цей голос, мовби здалеку, з минулого, і озирнувся. Але перед ним стояла не Оленка, а молодий чоловік, у джинсах і засмальцьованій курточці, з розпатланим волоссям.
— Доброє утро, дєд, — сказав молодик, і всередині Якова щось тенькнуло.
— Доброго, коли не шуткуєте, — відказав. — Ви-те до кого?
— Да, навєрное, к тебе. Ето ж у тєбя жівйот девочка Альонка?
«Приїхав забирати? — подумав Яків. — Али хто ж він їй?»
Хлопець був блідим, схожим на мерця, що раптом ожив.
Бігали очі-очки, хоч було враження, що він їх намагається не те що сховати, а показати не такими, як є. Упевненішими, чи що? Не блудливими, а... Яків шукав слово і знайшов — погідними. Може, й не годилося, але чомусь прийшло.
— Так єсть у тебя Альона? По глазам віжу — єсть. І врать ти, дєд, відімо, не пріучен.
Хлопець обминув його, ніби Яків був кілком, що стовбичив посеред двору, й направився до хати.
Та Яків теж собі туди пішов.
Ступив і завмер.
Вони стояли навпроти одне одного — хлопець, гість незваний, і Оленка. Хлопчисько блимнув на господаря насторожено і вороже.
— Остав нас, дєд, на пару мінут. Ми давно не відєлісь, поговоріть надо. Ну?
— Про що? — Яків не стримався, щоб спитати, бо вельми вже мулько на душі стало чогось.
— Ну какой ти любознатєльний, однако. І нє вєжлівий.
Хлопець рушив на нього. Та Оленка схопила його за рукав.
— Едик! Не смій, — сказала чи швидше скрикнула. І до Якова: — Ми надворі поговоримо, Якове Платоновичу. Ми... справді довго не бачилися.
Вони вийшли й хвилини потягнулися, довші за години. Яків був уже певен — цей Едик приїхав по Оленку. Приїхав звідки й нащо йому Оленка? З виду, як трясця, не інакше — наркоман. Наркоманисько. Ци не хоче повернути в своє кодло цю порятовану дівчину?
