Пан улан був геть збитий з пантелику. Вона, ця панянка і шльондра в одній особі, ніби насміхалася й водночас її слова казали про щось інше, йому не підвладне.
Гаразд, сказала, не діждавшись його відповіді, вона чекає пана в гості. Цієї неділі, втім, будь-коли, як тільки пан пригадає, навіщо вона йому була так нагально потрібна. З тим простягла йому руку. В рукавичці. Сказала, бо ж він стояв стовпом, що чемні кавалери цілують дамам руки — при зустрічі й прощанні. І він таки поцілував. Кінчики пальців. Улан, хо-хо! А вертаючись із того незвичного побачення (мусив за ворота провести), не міг збагнути, радий він чи ні й що означає ця придибенція.
7
Другий приїхав через тиждень на машині. Гарній довгій чорній машині. Із затемненим склом. Коди виліз із теї машини, Яків побачив, що й костюм у чоловіка дорогий — чорний, з ледь помітною смужечкою. Тилько краватки не було. Комірець білої сорочки не застібнутий, навіть два ґудзики не застібнуті, й з-під сорочки видніється цілий корч чорного закрученого волосся. Таке ж саме, аж смолянисте волосся в чоловіка, котрий вийшов з машини, на голові.
«Я ніби ждав його», — подумав Яків.
А таки чекав, бо чого б кожнісінького дня за ворота виходити? От тільки не на такій машині виглядався, швидше, взагалі без машини, пішадрала, як той, що в джинсах і курточці потертій. А бач, цей приїхав.
— Яків Платонович, якщо не помиляюся? — сказав чоловік поштивим приємним голосом.
— Я, — одказав Яків.
— У вас проживає громадянка Краліщук Олена Віталіївна? Я не помиляюся?
Такий був у нього приємно-впевнений, і в той же час вимогливий голос, голос начальника, що Яків сказав:
— Проживає. А ви-те хто їй будете?
— Я її господар, — сказав чоловік.
— Господар?
— Ви дивуєтесь? Все в цьому світі має господарів. Цілі колективи й держави. Сім’ї й навіть циганські табори. То чому б окремо взятій особі, тим більше такій, як та, що ви пригріли, не мати свого господаря? Логічно, чи не так, Якове Платоновичу?
Чоловік говорив убивчо-спокійно. Ввічливо. Грамотно. Вельми грамотно, не простий чоловік, Яків одразу те допетрав. То чого ж йому треба, цему поважному гостю?
Дівчину?
Всередині Якова ворухнувся страх. Ощетинився. А потім десь у глибині його єства загарчав. Та враз зробився покірним і заскавулів, мов маленьке собача. Бо звір супроти був надто великим. Той, що сидів у цьому спокійному, гарно вдягненому чоловікові. Чоловік був за страх сильніший, страх лусьнув і став розтікатися по дворі.
Тут із хати витекла Оленка. Поволечки. Мовби ноги стриножені були, як ото в перші дні, коли Яків її лікував і боявся, щоби кудись не втекла.
Спинилася. Дивилася на прибулого...
Дивилася так...
Тут Якова пронизало щось болюче. Наче йому голку в шкіру загнали. Тильки не в його, старечу, а молоду.
Він згадав розповідь покійної бабці Параскеви, материної матері, тоже Параски, невідомо з яких закутків виникла, згадав про те, як гадюка заповзає у пшеницю чи жито, щоб зловити жайворонка. І підповзає близько та починає дивитися на пташку, що співає. Пташка, коли зустрічається з поглядом зміюки, ціпеніє і втрачає голос. І вже не може відвернути своїх оченят і злетіти.
«Гадюка спершу з’їдає її голос, цеї пташини, потому очі, а вже далі й самого жайворонка», — ось як казала бабця.
А чоловік, перед яким спинилася Оленка, сказав інакше:
— Ну, здрастуй, моя дівчинко. Чому ти не обіймеш любого татуся?
Голос був лагідним-лагідним і крижаним воднораз.
Батько? Ні, не схоже, вирішив Яків. І надто молодий — Оленці вісімнадцятий іде, знав Яків, а йому хіба яка тридцятка, ну, на рік-два більше.
— Я...
Щось здушило горло Оленки. Хоче сказати якесь слово й не може.
— Я... Ти... Приїхав мене забрати?
— Забрати... Авжеж, це ти точно сказала... Точно, люба дівчинко... Завваж, приїхав сам... Чому ти не виконала мого наказу?
Чоловік схопив Оленку за руку. Рвонув. Тоді другою рукою взяв за підборіддя. Глянув.
— А ти знаєш, що буває з тими, хто не виконує моїх наказів?
— Зна...
Ти вже раз була покарана. І тепер зробила мені прикрість вдруге...
— Я...
— Ти мене досі любиш?
— Так...
Яка мука була в короткому слові — Яків аж здригнувся. Оленка...
— Тоді марш в машину, — вже тилько крижаним голосом промовив чоловік.
— Я візьму речі, — несміливо сказала Оленка.
— Ніяких речей. Вперед!
І вона пішла. Тою ж стриноженою ходою.
— Заждіть, чоловіче, звиняйте, не знаю, як вас звати, — сказав Яків. — Раз ви од мене забираєте...
— Ви хочете компенсації за турботу про неї? — Чоловік поліз в кишеню, дістав гаманця, а з гаманця зелену купюру. — Будь ласка. Гадаю, вистачить?
— Не в тому річ, — одказав Яків. — Грошей мені не треба...
— То в чому? — спитав чоловік.
— Дозвольте, коли ваша ласка, на прощання пару хвилин переговорити з Оленкою?
Яків казав те так солодко й покірно, що сам здивувався.
Добре, — голос чоловіка ледь полагіднішав. — Я даю вам п’ять хвилин. Можете попрощатися. Але не тратьте даремно часу на відмовляння. Вона поїде зі мною. Бувайте.
