Два дні по тому я прямував до Промислу, сподіваючись, що від чесної праці у мене проясниться в голові, а витерпіти дві години Елодінових фанаберій стане легше. Опинившись за три кроки від дверей, я побачив, як подвір’ям до мене біжить дівчинка у блакитному плащі. Її личко під каптуром виражало приголомшливу суміш захвату з тривогою.
Наші погляди зустрілись, і вона припинила бігти до мене. А тоді, не зводячи з мене погляду, ворухнулася так обережно й неприродно, що я не розумів, чого вона хоче, доки вона не повторила. Вона кликала мене за собою.
Спантеличившись, я кивнув. Дівчинка повернулася й пішла з подвір’я, рухаючись із ніяковою напруженістю людини, що відчайдушно намагається бути безтурботною.
Я пішов за нею. За інших обставин подумав би, що вона аферистка й заманює мене до темного провулка, де харцизи виб’ють мені зуби ногами й заберуть у мене гаманець. Але так близько до Університету не було жодного досить небезпечного провулка, та й надворі стояв погожий день.
Урешті дівчинка вийшла на безлюдну частину дороги за склодувною та годинниковою майстернями. Нервово роззирнулася довкола, а тоді повернулася. Її личко, прикрите каптуром, ясно всміхнулося.
— Нарешті я тебе знайшла! — ледве видихнула вона.
Вона була молодша, ніж я думав, щонайбільше чотирнадцятирічна. Її бліде личко обрамляли мишасто-каштанові кучері, що норовили вилізти з-під каптура. І все ж я не міг пригадати, звідки її знаю…
— Ох і важко ж було тебе відстежити! — сказала вона. — Я тиняюся тут стіки, шо моя мамця гадає, ніби в мене коханий в Університеті, — майже сором’язливо промовила вона, і її вуста ледь-ледь вигнулися.
Я відкрив рота, щоб зізнатися, що геть не уявляю, хто вона така. Але перш ніж я встиг вимовити бодай слово, дівчинка заговорила знов.
— Не хвилюйся, — продовжила вона. — Я нікому не сказала, шо йду до тебе, — її ясні очі потемніли від тривоги, наче ставок, коли сонце ховається за хмарою. — Знаю, шо так безпечніше.
Я впізнав її лише тоді, коли її обличчя потемніло від тривоги. Вона була дівчинкою, яку я зустрів у Требоні, пішовши розслідувати чутки про чандріян.
— Ніно, — промовив я, — що ти тут робиш?
— Шукаю тебе, — вона гордо випнула підборіддя. — Я знала, шо ти, либонь, звідси, бо ти знаєш усякі чари, — Ніна роззирнулася довкола. — Але він більший, ніж я думала. Знаю, шо ти нікому в Требоні не назвав свого імені, бо тоді над тобою мали би владу, але мушу сказати, шо через це тебе капець як важко знайти.
Я справді не називав свого імені нікому в Требоні? Деякі мої спогади про той час були нечіткі, бо я дістав невеличкий струс мозку. Мабуть, воно й на краще, що я зберігав анонімність, оскільки з моєї вини згоріла чимала частина поселення.
— Вибач, що змусив тебе так потрудитися, — сказав я, досі не розуміючи, в чім річ.
Ніна підступила на крок ближче.
— Коли ти пішов, я бачила сни, — промовила вона тихим, довірчим голосом. — Погані сни. Думала, шо
Одна її рука неуважно обмацувала шматок яскравого металу, що висів на шкіряному шнурку в неї на шиї.
Я раптом відчув себе винним, усвідомивши, що ненароком збрехав майстрові Кілвіну. Я нікому не продавав оберегів і навіть не виготовляв нічого схожого на них. Одначе я подарував Ніні шматок металу з гравіруванням і сказав їй, що це амулет, від якого їй стане спокійно. До того вона перебувала на межі нервової істерії, боялася, що її вб’ють демони.
— Отже, він спрацював? — запитав я, намагаючись говорити без винуватого тону.
Вона кивнула.
— Поклала його під подушку, помолилась — і проспала, як маля біля цицьки. А тоді до мене прийшов особливий сон, — сказала Ніна й усміхнулася мені. — Мені наснився великий горщик, який показав мені Джиммі, перш ніж перебили тих людей на Мотеновій фермі.
Я відчув, як у мене в грудях зростає надія. Ніна була єдиною людиною з-поміж живих, яка бачила той стародавній гончарний виріб. Він був укритий зображеннями чандріян, а вони ревно бережуть свої таємниці.
— Ти запам’ятала щось про горщик, на якому були намальовані семеро людей? — із захватом спитав я.
Ніна трохи завагалася, насупившись.
— Їх було восьмеро, — сказала вона. — Не семеро.
— Восьмеро? — перепитав я. — Ти впевнена?
Вона серйозно кивнула.
— Я ж наче вже тобі казала.
Надія, що зростала у мене в грудях, раптом пішла у п’яти й залягла там, важка й гірка. Чандріян було семеро. Це було чи не єдине, що я знав про них напевне. Якщо на розмальованій вазі, яку бачила Ніна, було восьмеро людей…
Ніна щебетала далі, не помічаючи мого розчарування.
— Горщик снився мені три ночі поспіль, — сказала вона. — І сон був аж ніяк не поганий. Я щоночі прокидалася відпочилою та щасливою. Тоді до мене й дійшло, шо Бог мені наказує.
Вона попорпалася в кишенях і дістала шматок відшліфованого рогу понад п’ядь завдовжки, окружністю як мій великий палець.
— Я згадала, як ти цікавився тим горщиком. Але нічого не могла тобі сказати, бо бачила його зовсім трохи.
